Є жінки, чия сила не потребує гучних слів. Вона відчувається у погляді, у тиші між фразами, у здатності вистояти тоді, коли життя розділяється на «до» і «після». Саме такою є Марина Михальчук, яку багато хто знає під творчим ім’ям Mari J Linn.
Колись її життя було пов’язане з дітьми, психологією, розвитком та підтримкою людей. Сьогодні її голос звучить на міжнародних форумах і конференціях, де вона говорить про те, про що світ часто боїться чути — російський полон, тортури, очікування рідних і боротьбу за українських військовополонених.
Спеціально для журналу Business Woman Марина Михальчук поділилася історією про внутрішню стійкість, біль, який став місією, та силу не мовчати навіть тоді, коли світ втомлюється слухати.
— Марина, ким Ви були до того, як війна змінила все?
— Я була жінкою зі звичайним щасливим життям. Працювала вчителькою початкових класів, практичним психологом, мала власний бізнес. Моє життя було про дітей, розвиток, підтримку людей.
Я дуже любила свою роботу. Любила бачити, як дитина починає вірити у себе, як людина після складного періоду знову знаходить сили жити. У мене були плани, мрії, звичайне мирне життя. А потім настав ранок 24 лютого. І здається, що після нього ми всі перестали бути колишніми.
— Ви пам’ятаєте той день?
— До дрібниць. Такі дні запам’ятовуються не лише пам’яттю — тілом.
Я пам’ятаю перші новини, дзвінки, сльози й те страшне відчуття нереальності. Наче світ раптом тріснув навпіл. Але у якийсь момент приходить чітке усвідомлення: ти або ламаєшся, або починаєш діяти. І я почала діяти.
— Саме тоді почалася Ваша гуманітарна діяльність?
— Так. Разом із норвезькими друзями ми буквально з перших днів почали організовувати допомогу Україні. Збирали медикаменти, гуманітарні вантажі, одяг, продукти, автомобілі.
Тоді всі жили на адреналіні й болю. Ми майже не спали, але ніхто не скаржився. Бо коли твоя країна кричить від болю — ти не можеш стояти осторонь.
— Ви багато працювали з українськими біженцями у Норвегії. Що найбільше закарбувалося у пам’яті?
— Очі людей. Я пам’ятаю жінок, які приїжджали без нічого — з дітьми й однією валізою на все життя. Пам’ятаю дітей, які після пережитого переставали говорити. Пам’ятаю чоловіка, який плакав, бо не зміг попрощатися з матір’ю перед евакуацією.
Війна забирає не лише домівки. Вона забирає відчуття безпеки та майбутнього.
Я працювала перекладачем, допомагала людям адаптуватися, підтримувала психологічно. Іноді людині просто потрібно, щоб її обійняли й сказали: «Ти не один». Але найважчим було паралельно проживати власний біль.
— Бо війна стала для Вас особистою…
— Так. І це той момент, після якого ти вже ніколи не повернешся до старої версії себе.
Мій брат і його побратими перебувають у російському полоні. І коли це стається з твоєю родиною — війна перестає бути новиною. Вона оселяється всередині тебе.
Ти починаєш жити в постійному очікуванні дзвінка, будь-якої звістки, будь-якого підтвердження, що людина жива. Це дуже страшний стан, коли серце постійно затиснуте між надією та страхом.
— Саме тоді боротьба за військовополонених стала Вашою головною місією?
— Так. Сьогодні це вже не просто громадська діяльність — це справа мого життя.
Я борюся за українських військовополонених, особливо за бійців «Азову», які досі перебувають у російських катівнях. І найстрашніше те, що світ поступово звикає до війни. Люди перегортають новини далі, а для тисяч родин війна не закінчується ні на хвилину.
Саме тому я не можу мовчати.
— Ви часто виступаєте на міжнародних форумах. Чи відчуваєте, що світ чує Україну?
— Коли я говорю про полонених — у залах стає дуже тихо. Бо це важко слухати.
Людям страшно усвідомлювати, що у XXI столітті можуть існувати катування, голод і нелюдське ставлення. Але я говорю про це, бо хтось мусить говорити. Мовчання рятує лише тих, хто чинить зло.
— Ви виглядаєте дуже сильною жінкою. Чи дозволяєте собі слабкість?
— Насправді сила — це не про те, щоб не плакати. Сила — це коли ти плачеш і все одно продовжуєш.
Є ночі, коли дуже важко. Є моменти повного емоційного виснаження. Але потім я думаю про наших хлопців у полоні й розумію: я не маю права зупинятися.
— Що сьогодні дає Вам надію?
— Люди. Українці неймовірні.
Навіть після всього пережитого ми продовжуємо любити, допомагати, боротися, сміятися й вірити. І ще мені дає надію правда. Бо правда завжди сильніша за страх.
— Якою є Марина Михальчук сьогодні?
— Жінкою, яка навчилася жити з болем і не дозволила болю зламати себе.
Я вже не та, якою була до війни. Але, можливо, саме зараз я стала собою по-справжньому.
Сьогодні Марина Михальчук продовжує говорити від імені тих, чий голос намагаються заглушити за стінами російських колоній. Її історія — не лише про війну. Вона про жіночу силу, яка народжується там, де серце могло б здатися.
Про любов, яка сильніша за страх.
І про жінку, яка щодня обирає боротьбу — навіть тоді, коли світ втомлюється слухати.
Читайте також: Українська освіта та культура в Естонії: презентація журналу, передача книги рекордів і підтримка недільних шкіл
Фото: з архіву Марини Михальчук