Є люди, поруч із якими стає трохи легше дихати. Не тому, що вони мають готові відповіді на всі запитання чи можуть вирішити за нас наші проблеми. Просто в їхній присутності не потрібно вдавати, що все добре.
Людмила Коваль — доула, мама трьох дітей, фасилітаторка жіночих кіл, ретритів, підтримувальних сесій і трансформаційних практик. Вона працює з жінками в Норвегії, багато з яких приїхали туди після початку повномасштабної війни. Її робота починалася із супроводу жінок під час пологів, але поступово розширилася до створення просторів для жінок після втрати, переїзду, розлучення, складного досвіду чи виснаження.
У 2023 році Людмила разом із психологинею Ольгою Басістою та коучем Світланою Євчук започаткувала в Осло безкоштовні жіночі кола для українок. Щонеділі жінки збиралися разом, щоб говорити, слухати, мовчати, плакати, сміятися та просто бути поруч. Сьогодні ця робота продовжується в інших форматах — жіночих колах, ретритах, церемоніях та індивідуальній роботі.
Спеціально для для Міжнародного глянцю Business Woman Людмила розповіла про жіночність без стереотипів, втрати й відновлення, українських жінок у Норвегії, силу жіночої спільноти та про те, чому шлях до себе іноді починається з дуже простого запитання: «А хто я?»
Хто така Людмила Коваль сьогодні?
Більшість людей знає доулу як помічницю під час пологів та післяпологового періоду. Але Людмила давно вийшла за межі цього образу.
«Я вважаю, що ми всі можемо бути одне для одного доулами. Підтримка — це вибір, і він доступний кожному».
Людмила говорить про можливість бути різною — сильною і слабкою, гучною і тихою, дозволяти собі помилятися. Саме ця відкритість, за її словами, допомагає людям розслабитися поруч із нею та встановити глибший контакт із собою.
«Я — жінка. Я — мати трьох дітей. Два сини живуть тут, зі мною, а одна душа вже десь в іншому вимірі, але назавжди в моєму серці. Я — дочка. Я — сестра. Я — доула».
Як виникла ідея створити жіночі кола для українок в Осло?
За словами Людмили, переломним моментом став березень 2023 року. Вона усвідомила, що відчуває сильну потребу в жіночих колах для українок, але такого простору в Осло не було.
«Якщо я відчуваю таку сильну потребу в жіночих колах для українок, але їх тут, в Осло, немає, то, можливо, я маю створити їх сама».
Влітку вона звернулася по допомогу до української психологині Ольги Басісти та коуча Світлани Євчук. Разом вони отримали від Oslo kommune приміщення і 24 вересня 2023 року започаткували безкоштовні жіночі кола для українок. Зустрічі проходили щонеділі на волонтерських засадах.
Для самих учасниць це стало можливістю знайти прихисток одна в одній у період втрат і невизначеності.
«Саме там відбулося моє зцілення. Саме там почався рух до зцілення десятків жінок».
Яку головну потребу сучасної жінки задовольняють жіночі кола та ретрити?
Підтримка й прийняття — основа всіх форматів, які створює Людмила.
«Ми стаємо свідками. Ми засвідчуємо одна одній».
На її думку, жінці часто потрібно бути побаченою і почутою. Іноді навіть без слів достатньо розуміючого погляду, який говорить: «Я чую, що тобі важко», «Я бачу тебе у твоїх переживаннях».
«З тобою все нормально. Те, що ти проживаєш, справді складно. І ти маєш право на той стан, який зараз проживаєш».
Чому для Вас важливо залишати місце і для радості, і для болю?
Людмила переконана, що жіночність не можна зводити лише до легкості, краси чи позитивних емоцій.
«Ревіти, як левиця, на весь ліс від горя — це жіночність. Взяти килимок для йоги й лупити ним по стіні від злості, нарешті проявити свою роками пригнічену агресію — це теж жіночність. Як і одягти підбори, яскравий одяг і піти на дискотеку».
Її ретрити — про живість і можливість проживати весь спектр емоцій.
«Бо коли немає місця болю, горю, злості, відчаю, то немає місця і радості, щастю».
Чому жінки часто живуть із непроговореними історіями?
На думку Людмили, причин може бути багато. Хтось із дитинства звик приховувати емоції, хтось виріс у середовищі, де жіночі переживання не сприймалися як достатньо важливі. Так формується звичка ставити потреби інших на перше місце.
Жінки часто порівнюють власний біль із чужим і знецінюють його: хтось втратив дім, але інший втратив рідних; хтось пережив втрату, але «в інших буває ще гірше».
Однак, коли жінка нарешті розповідає про свій досвід і бачить, що її слухають та бачать, відбувається важливе усвідомлення:
«Мій досвід важливий. А значить — я важлива».
Як створити простір, у якому жінка наважиться розповісти свою історію?
Для Людмили основою є безпека, конфіденційність і відсутність осуду. Вона наголошує учасницям, що все сказане під час кола чи ретриту залишається в межах цього простору.
Важливо також не намагатися одразу давати поради чи коментувати чужий досвід.
«Я наголошую, що ми не прийшли терапевтувати одна одну чи роздавати поради, яких нас не просили. Наше завдання — слухати».
Окреме значення мають особисті межі. Якщо жінка переживає сильні емоції, ніхто не повинен автоматично торкатися її чи обіймати — спочатку потрібно запитати дозволу.
Що для Вас означає церемонія Closing the Bones?
Найчастіше Людмила проводить цю церемонію після пологів, коли роль мами може настільки домінувати, що жінка починає відчувати втрату себе.
«Церемонія Closing the Bones ніби “збирає” тіло жінки, через яке вона привела дитину в цей світ».
За словами Людмили, такі церемонії можуть бути актуальними не лише після пологів, а й після розлучення, переїзду, зміни діяльності або іншого складного життєвого переходу.
«Зі словами “Я не дозволяю тому, що сталося, визначати мою цінність” мій син зміг повернутися знову у своє тіло, до себе».
Що для вас означає «Червоний намет»?
Назва наступного ретриту народилася з образу простору, де збираються лише жінки — де можна розслабитися, отримати підтримку та прийняття, бути почутою і побаченою.
«Ретрит “Червоний намет” буде саме про це. Про тепло. Про контакт. Про підтримку».
Якщо ж говорити про «Червоний намет» не як про конкретний ретрит, а як про стан душі, Людмила описує його як простір повного прийняття себе.
«Місце, де ти приймаєш себе такою, яка ти є. З усім своїм багажем — і в душі, і в тілі».
З якими запитами українки в Норвегії приходять найчастіше?
Запити дуже різні. Хтось шукає себе, хтось намагається зрозуміти, чому певні події сталися саме з ним, а хтось хоче розібратися, чому певні сценарії повторюються в житті.
Людмила не претендує на готові відповіді для інших людей. Натомість вона допомагає людині встановити контакт із власним тілом та внутрішнім голосом.
«А там, усередині, і є всі відповіді. І почути їх може тільки сама людина».
Коли ви відчули: «Саме заради цього я тут»?
У роботі з жіночими колами Людмила від початку розуміла цінність цього формату. А особливо сильним це відчуття стало у її роботі доулою.
Вона згадує жінок, які приїжджали до Норвегії без чоловіків, мам чи сестер, часто не знаючи мови. Саме тому вона почала волонтерити як доула — щоб жінка не залишалася сама у важливий момент народження дитини.
«Саме заради цього я тут. З тобою. Щоб ти не почувалася сама в такий важливий для тебе день».
Її послання жінці в такі моменти просте:
«Я тут, щоб нагадати тобі: ти не одна. Жінки твого роду разом із тобою. Їхня сила та досвід — у тобі. Ти можеш більше, ніж ти думаєш».
Що Ви відповідаєте жінкам, які бояться торкатися власного болю?
Людмила підкреслює, що її простір — це завжди пропозиція, а участь є добровільною.
«Я з повагою ставлюся до процесів, які проживає людина. У всіх свій темп, своя швидкість».
Вона визнає, що не кожній людині потрібно одразу йти у власний біль. Для цього має бути готовність.
«У кожного з нас є право вибору. Все завжди вчасно».
Чи може підтримка іншої жінки іноді бути сильнішою за будь-які поради?
На це запитання Людмила відповідає однозначно:
«Сто відсотків».
Для неї підтримка — це передусім присутність, прийняття та можливість бути почутою без необхідності негайно щось виправляти чи пояснювати.
Що змінюється в жінці після ретриту?
У кожної жінки це відбувається по-різному. Хтось повертається натхненною та готовою діяти, хтось робить ретрити регулярною частиною свого життя, розглядаючи їх як спосіб підтримувати власний ресурс.
А іноді після ретриту жінка може повернутися пригніченою, тому що усвідомила правду про себе, своє життя чи власні вибори.
«Іноді визнати речі такими, якими вони є, — дуже сумно».
Проте Людмила вважає і цей стан позитивним, адже в ньому є чесність і тверезість. Зміни можуть потребувати часу, сил і рішучості.
«Я знову повторю: у всіх свій темп. І все завжди вчасно».
Як Вам вдається залишатися опорою для інших?
Людмила не вважає себе опорою для інших. Навпаки, її завдання — допомогти жінці повернутися до власної сили.
«Я не є опорою для інших. Я намагаюся розвернути людину до себе і нагадати, що вона може опиратися на себе».
Вона нагадує жінкам про їхнє коріння, пройдений шлях, силу попередніх поколінь і можливість повернутися до контакту зі своїм тілом та природою.
Водночас власний ресурс Людмила розглядає як відповідальність.
«Я розумію, що відпочинок — це не розкіш, а мій обов’язок, якщо я хочу й надалі працювати у сфері, в якій я зараз».
Тому вона заздалегідь планує відпустки та знаходить час для відновлення, не чекаючи виснаження.
«Відпочивша жінка — це щаслива мама та дружина, чуйна колега і здоровіше суспільство».
Що б Ви хотіли сказати жінці, яка давно носить у собі історію, якою ні з ким не ділилася?
Людмила не дає готових рецептів. Її головне послання — не знецінювати власний досвід і шукати людей, яким можна довіритися.
«Твій досвід — важливий і цінний».
У цій розмові немає універсального рецепта правильного життя. Людмила не говорить жінці, що вона повинна відчувати чи коли саме має почати щось змінювати. Навпаки, вона повертається до думки про те, що кожна людина має власний шлях і власний темп.
Її підхід залишає місце для жінки, яка втомилася, сумує за домом, пережила втрату, ще не готова говорити про свій досвід або просто хоче на кілька днів побути для себе.
І зрештою ця підтримка веде не до залежності від іншої людини, а назад — до власного тіла, голосу, історії, коріння і себе.
«Я не знаю усіх відповідей. Але я є. Мій досвід — важливий. І я — важлива».
Читати також: «Епіцентр» закликає надати великому бізнесу доступ до програми «5-7-9%» для відновлення – Business Woman
Фото: Фото: з архіву героїні