Марина Сапмаз (Денисенко) – композиторка, поетеса, музикознавець, кандидат мистецтвознавства, доцент, член Національної спілки композиторів України. Проживає в Анталії, Туреччина. Незважаючи на шалений темп життя, завжди відкрита до спілкування.
Пані Марино, дякую, що погодились на інтерв’ю. Розкажіть, як і з чого розпочався Ваш творчий шлях.
Я народилась у Львові, у родині музикантів. Здається, на початку 70-х, коли родина переїхала до Києва, з’явилася потреба у віршуванні: з цікавості… Ми часто переїжджали з квартири на квартиру, друзів у мене в Києві не було. Інтерес до поезії – генетичний; діди по батьковій і материній лінії були обдарованими людьми і всіляко підтримували мій культурний розвиток: так, за ініціативою діда Івана Ляшенка, були видані мої перші спроби у московському літжурналі. Він же, надсилав мені стоси книжок: поезії, історичні, словники, а також власний мед (був пасічником). Дід Денис Скринник (мамин батько), у родині якого я щасливо жила у Львові, природно висловлювався віршами у побуті. Хоча виріс – як сирота – у інтернаті одеського училища. Люди, які пережили нелегкі часи, але зберегли духовність сімейного кола…
А чи пам’ятаєте той переломний момент, коли відчули потяг до написання віршів чи музики?
Здається, я все життя працюю з текстами. У Києві (у років 12) я відвідувала літгурток у Палаці піонерів; в цей час його патронували від Спілки письменників відомі на той час київські поети «семидесятники» – В. Коломієць, Н. Білоцерківець, І. Драч. Згадую цей час з великою вдячністю: відкрите обговорення творів гуртківців, літфести, організовані сучасними поетами (пам’ятаю виступ С. Майданської у садибі М. Т. Рильського у Голосієво)… це було цікаво.
Батько перевіз бібліотеку та фонотеку зі Львова до нашої першої, отриманої від Спілки композиторів, квартири. Читання, слухання, навчання у Студії педпрактики КДК, потім у елітній (за якістю навчання) ДМШ 3 ім. В. Косенка привело до власного вибору – вступу на фортепіанний факультет КДВМУ ім. Р. М. Глієра. Звідти, фактично, почався мій усвідомлений шлях у Музиці.
До якої тенденції Ви відносите власну музичну творчість? Для якої аудиторії працюєте?
Я академічний композитор за фахом. Класик, як-то кажуть. Тобто, навчений професійним навичкам музикант-ремісник, яких в історії музики – сотні. Як правило, ці музиканти – представники династій (як, наприклад, брати Гайдни, сімейство Баха, Моцарта, мангеймці). Раніше з одного сімейства виходили цілі покоління композиторів-інструменталістів і музичних майстрів. Композитори такого «прикладного» спрямування плідно і послідовно працюють на історію музики: у співтворчості з виконавцями вони нерідко сприяють новаціям і прогресу музичних засобів.
Взагалі, «композитор» – це той, хто складає квіткові композиції або аромати парфумів (словник). У музиці це універсали, які легко орієнтуються в історії стилів, гармонії, поліфонії, інструментовці, читають і перекладають партитури, «чують» і знають оркестр. Це досвідчені музикознавці, мобільні піаністи, і, в ідеалі, вони орієнтуються у комп’ютерних технологіях: таким чином складена сучасна програма спеціалізації на композиторському факультеті. За час навчання і викладання на цьому факультеті (з 1985 року), я мала змогу спостерігати процес розвитку професії, постійної циркуляції ідей, руху творчих енергій тощо – наочно.
Безцінний час спілкування з колегами-музикантами дав розуміння істинного сенсу життя: це щоденна робота над собою, яка виховує любов до Музики, до її доброти, сутності, цілющості… через звуки ви передаєте у світ щось благодатне і благословенне (як, наприклад, передають життєдайний вогонь з Єрусалиму), щось невимовно цінне…
Чи доводилось Вам писати музику на замовлення?
Так, я якраз той композитор, що пише музику в основному на замовлення. І, як правило, ці замовлення виходять з кола музикантів, які, попри щоденну зайнятість в оркестрі, прагнуть реалізувати свої творчі потенції ансамблістів, солістів чи диригентів… є замовлення певних камерних колективів; робота з режисерами театру і кіно… Мені пощастило співпрацювати з дійсно талановитими людьми, у неординарних театральних постановках. Багато чому навчилася саме завдяки їхньому досвіду (режисери театру А. Приходько, Л. Паріс, В. Гірич, М. Карасьов, кіно – О. Денисенко, С. Маслобойщиков).
Пані Марино, розкажіть, як приходить до Вас натхнення і чи багато Ви потребуєте часу, аби втілити ідеї?
Звичайно, добре, коли ти не обтяжений купою побутових проблем, маєш вдома тишу і змогу зосередитись. Проте, такого майже не буває, тож композитори виробляють у себе імунітет – звичку працювати над будь-яким матеріалом будь-коли і будь-де. Зазвичай працюю швидко й інтенсивно, хоча технічний бік та оформлення при цьому страждають. Останні роки стикаюся з необхідністю редакцій, переробок, оскільки будь-яка ідея застаріває і не приносить задоволення «легкої здобичі». Трохи заздрю тим, хто задоволений своїми творами до кінця життя, оскільки вони зроблені «на віки». Хоча насправді причини «живучості» твору – в іншому…
Ви присвятили кандидатську дисертацію питанням тембрової модальності. Чому саме ця тема?
Ця тема дуже цікава, можна сказати, кроскультурна. Вона лежить на пограниччі інтересів психології, музики, філософії, літератури, культурології і пов’язана з механізмами запам’ятовування, техніками впізнавання, трансляції інформації, гіпнозом як явищем естетичного впливу, системно-лінгвістичними принципами логіки твору. І водночас вона перспективна як суть композиційного методу.
Кожний музичний тембр (як соло, так і в оркестрі) має свою яскраву сутність – модальність, що впливає на зміст і форму композиції. Це як місце і значення певного аромату у букеті парфумів. Так, наприклад, є автори, які культивують «свій» певний тембр в намаганні «дійти» до його сутності: останнім часом відкрила для себе творчість італійця Дж. Солліма, який є послідовним дослідником і пропагандистом тембру віолончелі: від соло до унісону зі 100 віолончелей! Це тільки один приклад. Аналогічно у живописі: хорватський художник усе життя малює вагон та усі ракурси його переміщень. Це наче динаміка монотембру в композиції. Мені такі аналогії дуже цікаві.
До того ж довго писала цю роботу на кафедрі теорії НМАУ, під керівництвом видатного теоретика музичних систем І. А. Котляревського, а захищалася в ІМФЕ – у його опонентів… Відповідально! До теорії маю нахил з музучилища, де поєднувала навчання на двох факультетах – фортепіанному (в О. М. Вериківської) та два роки на теоретичному (у В. М. Подвали).
Розкажіть, будь ласка, про збірку поезій «Мандрівка» та інші поетичні публікації.
Видання цієї збірки ініціював, уклав і дав йому назву – за однойменним віршем – мій батько, Геннадій Іванович Ляшенко. Хотів зробити мені сюрприз. Я спочатку була неприємно вражена, оскільки це відбулося поза моєю увагою, неочікувано, і все не так… проте, з часом зрозуміла, як я йому вдячна за все, що він зробив для мене, і як це важливо – ділитися внутрішніми ресурсами з людьми, які потребують цього… Взагалі, психологічне відчуття мандрівки, як у поезії, так і у музиці, є для мене типовим.
Ви – автор численних симфонічних, камерних, вокальних, хорових, оркестрових творів, музики до театральних вистав і кінофільмів, статей у наукових збірках та енциклопедіях… у чому секрет такої активності і, головне, продуктивності?
Професія поглинає… зокрема, життя музиканта – це паралельні світи… Встигати усюди – прекрасно, проте, неймовірно складно водночас. По закінченні композиторського факультету, у 1987, я стала членкинею СК ще СРСР. До цього свідомо готувалася, оскільки для дипломованого композитора членство – престижний шлях гарантованих можливостей професійного зростання: виконання творів оркестром чи хором, участь у фестивалях, майстер-класах, культурному обміні. Молодого професіонала це просто зобов’язує до творчої активності, постійного навчання.
Треба сказати, що я належу до покоління «фестивальних» авторів 90-х, яке дуже відкрите до європейських традицій, працьовите, освічене і самодостатнє щодо творчих манер.
«Вхід» англомовної поезії і літератури – як обов’язкової частини європейської культури – в українську художню свідомість також був напрямним аспектом розвитку. І взагалі, прагнення вчити мови, розвиватися через спілкування з іншими культурами як ознака активності творчого покоління 90-х залишилася маркером якості того часу й до сьогодні.
Матеріал підготувала Катерина Самойлик
Фото з архіву Марини Сапмаз (Денисенко)
