Гаяна Юксель (крим. Gayana Yüksel) — українська кримськотатарська журналістка, членкиня Меджлісу кримськотатарського народу, професор кафедри журналістики Навчально-наукового Інституту філології та журналістики Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського (м. Київ), доктор наук з соціальних комунікацій, доцент, голова Міжнародної жіночої спілки ім. Шефіки Гаспринської в Туреччині
— Пані Гаяно, ви — журналістка, науковиця, громадська діячка, яка захистила дисертацію, отримала Подяку Прем’єр-міністра України, брала участь у багатьох міжнародних заходах. Як всі іпостасі впливають на відчуття внутрішньої рівноваги та що ви використовуєте як ресурс для зростання?
Насправді, це лише зовні може виглядати так, ніби моя діяльність розділена на абсолютно різні напрямки — журналістика, наука, громадська робота. Але для мене це щось цілісне — всі сфери органічно переплітаються, підсилюють одна одну і формують мій шлях.
Я за освітою журналістка, і мій професійний старт був саме у сфері комунікацій. Але з часом ця діяльність вийшла за межі медіа в класичному розумінні — вона трансформувалась, заглибилась. Моя перша наукова праця була присвячена історії кримськотатарських медіа 1920–30-х років. Це був не просто академічний інтерес — швидше спроба зберегти, осмислити і повернути в публічний простір частину нашої історії. А вже докторська дисертація була пов’язана зі змінами в інформаційному просторі Криму після його окупації. Тобто, я залишилася в комунікації, але на глибшому рівні, працюючи з її впливом на суспільні процеси, на ідентичність.
У 2013 році я стала членкинею Меджлісу кримськотатарського народу — і це був усвідомлений, відповідальний крок. Не просто громадська позиція — це мій особистий вибір, продиктований відчуттям обов’язку перед своїм народом. На той момент 30% делегатів Курултаю були жінки, і я пишаюся тим, що потрапила до складу Меджлісу разом із ще трьома жінками. Це показує, що жіночий голос у кримськотатарському русі впливовий.
Для мене абсолютно природно бути одночасно в науці, в публічному просторі, у справах свого народу. Це не забирає сили — це, навпаки, дає внутрішню опору. Я ніколи не відчувала, що мені бракує балансу, бо займаюся тим, що справді люблю.
Мені цікаво, мені важливо, мені небайдуже. І це — мій головний ресурс. Любов до справи, відданість своєму народу, відчуття сенсу в тому, що я роблю — ось що дає мені силу рости, навчатися, витримувати виклики. Це не завжди легко. Але коли розумієш, навіщо це робиш, звідки ти і для кого — з’являється стійкість, і тоді, навіть у найважчі моменти, зберігається рівновага.
— Ви багато працюєте з темою прав кримськотатарського народу. Яку, на вашу думку, роль відіграє жінка у процесах відновлення й підтримки громади?
Перш за все, хочу уточнити: мова йде не про “кримськотатарську громаду”, а саме про кримськотатарський народ. Це принципово. Кримські татари — корінний народ України та Криму. Народ, який має глибоку історію, сформовану політичну культуру, чітку систему представницьких органів, таких як Курултай і Меджліс. І, хоча ми не маємо власної державності, ці органи повністю легітимні, відповідно до Декларації ООН про права корінних народів. Вони обираються самим народом і представляють його інтереси, і це ще раз підтверджує, що ми саме народ.
Щодо ролі жінок, я переконана: кримськотатарські жінки завжди відігравали надзвичайно важливу, передову, а подекуди й новаторську роль у житті нашого народу.
Це не гучні слова, це історичний факт. Достатньо озирнутись на історію, щоб побачити, наскільки глибоко і послідовно жінки були залучені в ключові процеси. Джаніке-ханум — донька Тохтамиш-хана і дружина Едіге-хана — зіграла важливу роль у становленні Кримського ханства, керувала і мала реальний політичний вплив. Шефіка Гаспринська — видатна громадська діячка, педагогиня, публіцистка — була однією з перших 5 делегаток Курултаю кримськотатарського народу 1917 року та заступницею Голови Парламенту. Вже у ХХ столітті, особливо в період депортації 1944 року та повернення народу до Батьківщини, жінки були активними учасницями національного руху. Вони не просто підтримували, вони організовували роботу, тримали комунікацію, зберігали родини, традиції, пам’ять. Тут варто згадати про Айше Сеїйтмуратову, Веджіе Кашка, Зампіру Асанову, Шефіку Консул та інших.
Я, навіть, якось почула думку, що у кримських татар у прихованій формі існує матріархат. Не знаю, наскільки це точне визначення, але те, що жінки у нас сильні, активні, стійкі — це безсумнівно.
Що стосується колективної травми, так, безумовно, жінки і чоловіки реагують на виклики по-різному. Чоловіки, як правило, перебувають “на поверхні” подій: на передовій, у фокусі уваги, на публічному фронті. А жінки утримують тил — зберігають побут, родини, стабільність. І дуже часто на їхні плечі лягає весь тягар, коли чоловіки йдуть на фронт, потрапляють у полон, стають політв’язнями або просто не можуть продовжувати свою діяльність через репресії.
Сьогодні, в умовах повномасштабного вторгнення 2022 року та окупації Криму 2014 року, коли маємо вже майже 200 кримськотатарських політв’язнів, саме жінки беруть на себе відповідальність за родини. Вони не лише опікуються вихованням дітей, а й ведуть боротьбу за правду, за справедливість, за людську гідність. Тримають зв’язок із суспільством, міжнародними інституціями, медіа, захищають інтереси своїх чоловіків, синів, братів. Тому я не просто бачу в жінках опору, я бачу в них силу, яка допомагає тримати стрижень народу навіть у найтемніші часи. Їхня роль не другорядна, навпаки, вона фундаментальна.
— Що допомагає вам відновлюватися й знаходити сили продовжувати активну громадську та наукову діяльність після вимушеного переїзду до Туреччини?
Дякую за це запитання. Насамперед, хочу уточнити важливий момент: ми не “переїхали” до Туреччини в класичному розумінні цього слова. Наше життя завжди проходило на перетині України та її невід’ємної частини Криму й Туреччини. Це було природно для нашої родини. Мій чоловік, Ісмет Юксель, представник кримськотатарської діаспори в Туреччині. Він народився і виріс в Анкарі, але 1989 року повернувся на історичну батьківщину, до Криму. Наша родина жила там до 2014 року.
Після окупації та незаконної заборони на в’їзд до Криму, яку ФСБ винесло йому 10 серпня 2014 року, ми поїхали не до Туреччини, а до Києва. Тому що для нас Україна, Крим — це наш дім.
Навіть зараз ми не вважаємо, що “переїхали”. Ми продовжуємо працювати, не перериваючи зв’язку з Україною. Я викладаю у Таврійському національному університеті імені В. І. Вернадського, захистила докторську дисертацію в Київському національному університеті імені Т. Шевченка. Мій чоловік досі має бізнес в Україні, сплачує податки, тобто не припиняє внески в економіку країни в умовах війни. Ми залишаємося активними громадянами України, і наш зв’язок із нею не переривався ані на день.
Наприклад, на початку повномасштабного вторгнення, ми організували гуманітарну допомогу: фури з одягом, питною водою та медикаментами в Україну, речами першої необхідності для українських військових і населення. Передавали ліки Міністерству охорони здоров’я України, допомагали окремим родинам, які опинилися у важких обставинах. Всього не розкажеш, але це була системна робота, яка триває й зараз.
Так склалося, що більше ми наразі перебуваємо в Туреччині. Через обставини, пов’язані з окупацією Криму та повномасштабною війною. Але й тут наша діяльність продовжується. У Туреччині є потужна кримськотатарська діаспора. І, коли я приїхала, отримала пропозицію очолити Міжнародну жіночу організацію імені Шефіки Гаспринської. Ми зібрали навколо цієї ініціативи надзвичайно сильних, талановитих жінок, й вже за перший рік нам є чим пишатися — реалізовуємо конкретні проєкти, які приносять користь і “зшивають” зв’язки між кримськотатарськими спільнотами в Туреччині та Україні.
Тож, якщо повернутися до вашого питання, що саме дає сили? Напевно, віра та безперервна діяльність. Коли не зупиняєшся і розумієш, що можеш бути корисним, тоді й сили знаходяться. Саме робота, відповідальність, відчуття єдності з людьми, яким потрібен, це те, що тримає. Жодних спеціальних практик відновлення я не маю. Моя “практика” — це дія. Бути у тісному зв’язку з людьми. Бути в русі. Знати, що твоя робота потрібна, що вона має сенс. І ще — віра в Україну, в наш народ, у нашу перемогу.
— Пані Гаяно, вас знають як досвідчену журналістку та науковицю. Розкажіть про свою останню монографію “Кримська інформаційно-медійна парадигма. Трансформація медійного ландшафту в контексті окупації Криму” . Які головні висновки цього дослідження ви б виділили?
Дякую за те, що ви згадали мою нову монографію. Ця праця створювалась протягом 2020–2024 років і була захищена мною як докторська дисертація у Київському національному університеті імені Т. Шевченка, в спеціалізованій Вченій раді із соціальних комунікацій. Я вже отримала диплом доктора наук з соціальних комунікацій,тож це дослідження — не просто збір матеріалів, а повноцінна наукова робота зновизною, апробацією, глибиною, послідовністю.
Проте, я б хотіла представити цю монографію не лише як наукову працю, а передусім як історичне свідчення. Вона — зафіксований фактами та аналізом опис трансформації медіапростору Криму після початку окупації російською федерацією у 2014 році. Адже, інформаційна сфера стала однією з перших, яку було захоплено й переформатовано. Саме через медіа Кремль розгорнув масовану пропагандистську кампанію, зробив це швидко, агресивно, з грубими порушеннями прав людини та журналістів. Моя мета полягала у прагненні розвінчати хибне уявлення, нібито кримські журналісти просто “прийняли” окупацію. У монографії я наводжу численні приклади професійного, усвідомленого, часто дуже ризикованого опору. Журналісти зробили все можливе, аби зберегти правду, достовірність, гідність у надскладних умовах.
Монографія складається з чотирьох частин.
Перша частина — це передісторія, аналіз того, яким був Крим в інформаційній площині до 2014 року. Росія ніколи не відмовлялася від впливу на півострів. Попри те, що з 1991 року Крим увійшов у склад незалежної України, Кремль десятиліттями продовжував проводити системну цілеспрямовану, методичну інформаційну роботу.
Друга частина присвячена подіям 2014 року і захопленням українських медіа, тиску на журналістів, насильницькому переведенню українських медійних ресурсів на російські рейки, численним порушенням прав журналістів.
Третій розділ аналізує, на що перетворився Крим в інформаційному та ідеологічному сенсі за десять років окупації. Я приділяю особливу увагу двом процесам: міфологізації та мілітаризації. Міфологізація — це перекручування як історичних, так і сучаснихподій, щоб представити Крим як “споконвічно російську” територію, заперечити роль корінних народів в історії Криму, української держави та народу. При цьому, навіть окупація подається як “волевиявлення народу”. Мілітаризація ж пов’язана з глибокою трансформацією свідомості, особливо серед дітей та підлітків. Створюється культ зовнішнього ворога: України, США, колективного Заходу, — і нав’язується ідея необхідності боротьби. Це цілеспрямоване виховання нового покоління.
Четвертий розділ практичний, присвячений “Інформаційній політиці реінтеграції України щодо тимчасово окупованого Криму”. Тут я аналізую, що Україна зробила і що ще має зробити, аби зберігати зв’язок з мешканцями Криму, протидіяти дезінформації та готувати інформаційне підґрунтя для деокупації. Цей розділ — спроба системно осмислити, як повинна виглядати наша стратегія повернення півострову в інформаційному вимірі.
Роботу високо оцінили колеги, члени вченої ради підтримали її одноголосно. Але я розумію, що це лише перший крок. Кожна тема, порушена в монографії, заслуговує на подальше окреме дослідження. Нам важливо фіксувати правду, збирати факти, зберігати пам’ять не лише для науки, а передусім для майбутнього Криму в складі вільної України.
— Ви разом з чоловіком проводите активну публічну громадянську діяльність на підтримку територіальної цілісності України та прав корінних народів. Що вам дає сили роками не втрачати оптимізм у цій боротьбі?
Для нас із чоловіком взагалі не стояло питання втрати оптимізму чи припинення роботи. Незважаючи на всі виклики і складнощі, які доводилося проходити, ми завжди залишалися в дії. Кримськотатарський народ у цілому демонструє таку ж стійкість.
Доля нашого народу справді була й залишається непростою. Подивіться на історію останніх поколінь: кожне з них переживало депортацію, примусове переміщення або тяжкі випробування. Спершу — масова міграція після першої анексії Криму 1783 року. Потім 1920-ті роки — розкуркулення. У 1930-ті — репресії. У 1944-му — геноцид та депортація. Далі — повернення до Криму наприкінці 1980-х років й розбудова життя на рідній землі. А потім знову окупація 2014 року й нинішнє повномасштабне вторгнення 2022 року. В Криму, на жаль, не було стабільності, але попри це кримські татари завжди, колективно й індивідуально, робили все можливе, щоб зберегти ідентичність і гідність.
Я розглядаю нашу з чоловіком діяльність як частину цього процесу. У 2005 році ми створили інформаційну “Агенцію “Кримські новини” (QHA) — першу кримськотатарську інформаційну агенцію, яка висвітлювала ситуацію в Криму й доносила правду про наш народ назовні. Після вимушеного переїзду до Києва у 2014 році ми заснували радіо “Хаят”. Мій чоловік у Криму реалізував багато ініціатив: працював у державних програмах, наприклад, у проєктах по реставрації Зінджирли медресе, національних шкіл, над створенням лікарні для кримських татар, організовував благодійні кампанії на підтримку дітей (“Навчи в Криму одну дитину” та інші). Це була системна робота — і колективна, і особиста. Ми продовжуємо її і зараз. Я є членкинею Меджлісу кримськотатарського народу, а мій чоловік Ісмет Юксель — заступник голови Спілки культури та взаємодопомоги кримських татар, що є найбільшою кримськотатарською організацією в Туреччині, в Анкарі.
Натхнення нам дає безпосередньо усвідомлення, що ми маємо продовжувати шлях. Якщо цього не зробимо, ніхто не зробить за нас. Ця робота повинна тривати задля нашого народу, задля України та Криму, задля майбутнього.
— Як активна громадська діячка, яким ви бачите Крим після закінчення війни? На вашу думку, чи можливі територіальні поступки у процесі мирних домовленостей?
Я бачу майбутнє Криму як кримськотатарську національно-територіальну автономію у складі незалежної та вільної України. Це моя мрія і моє переконання. Сподіваюсь, українське суспільство і політикум доростуть до цієї ідеї та усвідомлять: майбутнє Криму неможливе без майбутнього корінного народу Криму. Важливо відійти від спекуляцій, перекручень і непорозумінь у цьому питанні й стати справді демократичною державою, здатною прийняти таке рішення.
Що стосується самого процесу деокупації — це надзвичайно складне питання. Я неодноразово брала участь в експертних дискусіях щодо майбутнього Криму в гуманітарному, інформаційному, освітньому й культурному вимірах. І зрозуміло одне:цей процес почнеться після звільнення Криму чи то військовим шляхом, чи політико-дипломатичним. Ми маємо бути готові до різних сценаріїв розвитку подій.
Один із них: після повернення ми побачимо зруйнований півострів, і тоді постане завдання відновлення всіх сфер життя. Головним викликом буде побудова здорової комунікації між владою та суспільством, а також всередині самого суспільства. В будь-якому випадку, ми маємо врахувати помилки минулого в політиці держави щодо Криму, і у ставленні до кримськотатарського народу, і у ставленні до української спільноти на півострові. Їх не можна повторювати.
Після визволення почнемо будувати абсолютно новий Крим — демократичний, справедливий, відкритий для розвитку культури, освіти, інформаційної сфери. Крим, де будуть захищені права кожної людини і де корінні народи матимуть належне місце. Я вірю в деокупацію. Історія знає безліч прикладів: країни Балтії були окуповані Радянським Союзом 50 років і відновили свою незалежність; Нагірний Карабах перебував під окупацією 30 років. Головне для нас в тому, щоб не втрачати надії і робити все для спільної перемоги. Тоді ми матимемо вільну Україну і вільний Крим у складі України.
Читайте також: ТОП-7 українських чоловіків-дипломатів за кордоном, відкритих до співпраці з медіа
Фото: Гаяна Юксель