Першого квітня мер Ірпеня Олександр Маркушин заявив про повне звільнення міста від російських загарбників. Три тижні частина міста перебувала під російською окупацією, а запеклі бої в ньому точилися з перших днів війни. Ірпінь отримав багато пошкоджень, але найстрашніша ситуація із загиблими місцевими мешканцями, кількість яких щонайменше 300.
Не було світла, газу та продуктів харчування. Єдиним джерелом допомоги стали волонтери. Детально про складність роботи волонтера розповіла Зоряна Міронішена — депутат міської ради, яка з перших днів не лишала місто та активно допомагала людям навіть під окупацією.
Чому, обіймаючи посаду депутата Ірпінської міської ради, ви вирішили стати волонтером?
Коли прийшла війна, ніхто з нас не був до цього готовий. Із першими вибухами прийшло усвідомлення того, що потрібно щось робити, але ніхто не знав, куди бігти і чим займатися в першу чергу. Після перших «прильотів» по Києву я помчала в міську раду, щоб отримати розпорядження на подальші дії. Ми почали роботу: провели сесію, оголосили воєнний стан і стали шукати зброю. Я заступила на перше чергування не маючи ні зброї, ні бойового досвіду. Коли почалися обстріли по Ірпеню, ми почали формувати штаб з військових та депутатів. Я очолила координацію з формування штабу та розмістила свій телефон як телефон гарячої лінії для надання інформації та допомоги мешканцям нашого міста. Я знала, що потрібна людям. Я приймала дзвінки не лише з Київської області, а й з усієї України. Телефонували з різних міст, передавали координати, просили допомоги та підтримки. Так і почалася моя робота як координатора оперативного штабу.
Із кожним днем ми залучали все більше людей: військових, волонтерів та пересічних громадян, які намагалися допомогти. Ми робили «коктейлі Молотова», формували патрулі, шукали зброю та припаси, збирали продукцію для наших воїнів та продовжували приймати дзвінки від людей. Уся команда працювала над тим, щоб забезпечити безперебійну життєдіяльність міста. Кожного дня по нас сипали боєприпасами, та ми працювали, бо були потрібні людям, були потрібні місту.
На той момент я уже не була депутатом, це відійшло на задній план. Я була людиною, яка хоче врятувати своє місто, своїх людей. Якщо не ти, то хто? Це єдине, що було на той момент у голові. Волонтерська діяльність у мене поєднувалася з обов’язками координатора, депутата та маркетолога, адже ми старалися максимально висвітлювати події у місті.
З якими найбільшими труднощами довелося зіткнутися?
Труднощів було чимало. Працювати під обстрілами, спати по годині на добу на мерзлій підлозі, не їсти тиждень та не мати змоги почистити зуби стало звичним на той момент. Важко було психологічно, коли вбивали наших хлопців та дівчат і доводилось повідомляти про це їхнім батькам. Важко, коли тобі телефонує жінка, яка сидить у шафі і каже, що до неї в будинок увірвалися рашисти, і ти нічого не можеш з цим зробити, бо її уже знайшли, витягнули і ти чуєш, як над нею знущаються. Важко було, коли телефонували люди, які просили витягнути їх близьких з окупованої території, бо їх рідні там кинули, не захотіли вивозити чи не вистачило місця.
Але найстрашніше – це смерть друзів. Коли тобі повідомляють, що померла близька тобі людина, побратим, важко тримати себе в руках, але ти збираєшся з духом і просто продовжуєш свою роботу. Бо як не ти, то хто?
У вас велика команда?
Спочатку нас було п’ятеро, але з кожним днем ми набирали собі команду з друзів, знайомих, людей, які хотіли допомогти. Зараз у нас потужна команда, яка займається забезпеченням потреб тероборони та міста, годує населення (понад 4 000 людей в день) та працює над відновленням зруйнованого майна. Я об’єднала навколо себе сильних, мужніх, щедрих та добрих людей, які готові жертвувати всім заради інших. Безстрашні, невтомні та дуже щасливі, що можуть бути корисними.
Ми співпрацюємо з благодійними фондами, місцевими радами по Україні, підприємцями, меценатами, народними депутатами. Кожен вносить свій вклад у забезпечення та відбудову міста.
Наразі я командир взводу матеріально-технічного забезпечення, який налічує понад 60 людей. Всі ми працюємо для людей та наших військових.
Яка ситуація була найважчою?
Найважчою була ситуація, коли в Ірпінь вторглися рашисти. Зник зв’язок, ми були відрізані одне від одного й кожен намагався вижити. Ми не знали, чи доживемо до наступного дня, бо Ірпінь страшенно бомбили. Зарево від вибухів зробило небо червоним, а обстріли не припинялися ні на мить. Тоді загинув мій друг і, мабуть, я вперше серйозно задумалась про те, що швидше за все я помру. Коли прийшло усвідомлення, що рашисти уже в місті, я не сподівалась вийти звідти живою. У мене на той момент був пістолет, яким я мала скористатися, щоб застрелити себе, якщо мене братимуть у полон. Будучи депутатом, представником тероборони та жінкою, я розуміла, що шанси вижити у мене нульові, а помирати від зґвалтувань на смітнику мені не хотілося. Краще швидка смерть.
Що допомогло впоратися з емоційним станом?
Характер. У той момент, коли я усвідомила, що тіло починає мене підводити від нервів, я з головою поринала в роботу. Я не дозволяла собі перепочити, щоб ні про що не думати. Зупинка дорівнювала зриву, тому чим більше я потерпала від емоційного виснаження, тим більше працювала.
Плануєте продовжувати займатися волонтерською діяльністю після війни?
Однозначно так. Війна закінчиться, але людям все одно буде необхідна допомога. Тисячі будинків зруйновані, люди не мають де жити, не мають роботи та не мають коштів це пережити. Я працюватиму й надалі для людей. Їм потрібна допомога і я готова її надавати.
Три поради людям, які хотіли б бути волонтерами:
- Друзі та знайомі — це основний ресурс для волонтера. Чим більше людей ви знаєте, тим далі достукаєтесь. У знайомих є знайомі, які можуть і хочуть допомагати, головне — комунікація.
- Обирайте в партнери лише перевірених людей, які не підставлять та не обмануть. Не такі страшні кацапські воші, як українські гниди, як то кажуть.
- Ніколи не здавайтесь, навіть якщо опускаються руки та не сила терпіти. Стійте до кінця і вірте, що у вас все вийде. Ви можете все та навіть більше, просто ще цього не знаєте. Але ви зможете! Головне вірити у себе.
Матеріал підготувала Аліна Жук
Фото з архіву Зоряни Міронішеної
