Є люди, для яких допомога — це епізод. А є ті, для кого одного дня вона стає способом життя.
Для Людмили Сивак таким днем стало 24 лютого 2022 року. Перший день повномасштабного вторгнення вона згадує як час хаосу і страху. Хтось виїжджав, хтось гуртувався, хтось уже збирав допомогу. Людмила вирішила залишитися й бути максимально корисною там, де була. Уже на третій день вона організувала допомогу для людей, які виїжджали з Києва та міст, до яких дісталися російські військові.
Відтоді волонтерство стало невід’ємною частиною її життя. Сьогодні Людмила живе за кордоном, але продовжує допомагати Україні, військовим і цивільним. Ексклюзивно для міжнародного глянцевого журналу Business Woman Людмила Сивак розповідає про відповідальність, яка не зникає після переїзду, людей, яких неможливо забути, жіночу силу, розчарування, довіру та головне — чому бути далеко не означає бути осторонь.
«Я НЕ МОГЛА ПРОСТО СПОСТЕРІГАТИ»
— Людмило, пам’ятаєте момент, коли ви вперше зрозуміли: «Я не можу просто спостерігати — я маю допомагати»? Що тоді відбулося у вашому житті?
— Це був перший день повномасштабного вторгнення. У голові — хаос, страх. Одні виїжджають, інші гуртуються і вже щось збирають.
Саме тоді я зрозуміла, що, оскільки я не виїжджаю, маю бути максимально корисною тут і зараз.
І вже на третій день повномасштабного вторгнення я зібрала серед своїх цілий коридор допомоги для біженців із Києва та міст, куди дісталися російські солдати.
«ЦЕ МОЯ ПОГАНА ЗВИЧКА»
— Що насправді стоїть за вашим волонтерством? Що вами рухає — любов, відповідальність, біль, вдячність, відчуття обов’язку чи щось зовсім інше?
— Відповідальність — у першу чергу.
Інколи я жартую і кажу, що це моя погана звичка.
Я вважаю, що кожен із нас має допомагати в цій страшній боротьбі. І чи буде наша країна незалежною чи ні — це відповідальність кожного.
Звісно, кожен у свій спосіб, через свої можливості, але має допомагати ЗСУ і своїй країні.
Ну і, по-друге, це, мабуть, моя емпатичність. Я пропускаю через себе кожну історію, кожне прохання і ситуацію. І тоді вже неможливо відмовити людині.
«БЛИЗЬКІ СТАЛИ ЧУЖИМИ, А ЧУЖІ — СВОЇМИ»
— Коли волонтерство перестало бути для вас просто допомогою і стало частиною вашого життя? Що змінилося у вас самій?
— А відразу усе змінилося.
Життя стало іншим, тому що ти бачиш і чуєш багато біди, багато поламаних доль, смертей.
Ти вночі отримуєш дзвінки від людей, які вперше когось убили на війні, і їм треба це виговорити вже.
І в такій рутині волонтерство стає просто способом життя.
Коло спілкування змінилося, тому що зазвичай ти обираєш тих, із ким у тебе спільні інтереси, хто тебе розуміє і підтримує.
А війна все змінила: близькі стали чужими, а чужі — своїми.
«Є ІСТОРІЇ, ЯКІ Я НОШУ В СОБІ»
— Ви допомагаєте і військовим, і цивільним. Є історія людини, якій ви допомогли, яку ви досі носите в собі?
— Таких історій багато, але розповім про жительку Херсона — Аллу.
Коли мені страшно або я втомлююся, я завжди собі як приклад нагадую про цю сміливу жінку. Вона для мене — мотивація йти вперед.
Ця неймовірна жінка вибиралася з грудною дитиною на руках і ще однією, трохи старшою, дитиною з окупованого Херсона.
Це була страшна дорога: добами в автобусі, страх, що розстріляють на блокпостах, голодні діти та довгий час без сну.
Але ця смілива жінка таки змогла вибратися.
Вона моя героїня.
Доля привела її до Тернополя, і там ми вже познайомилися, коли вона звернулася по допомогу.
«ЖІНКА — ЦЕ БЕРЕГИНЯ»
— Жіноче волонтерство часто залишається за кадром. У чому ви бачите особливу силу жінки, яка допомагає під час війни?
— Жінка — це в першу чергу берегиня.
Вона може все: допомогти, вислухати, підтримати, порадити, знайти, направити, змотивувати, просто помовчати разом, поскандалити — інколи це потрібно — і вберегти.
Вона може чужими опікуватися як самими рідними.
«ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ НЕ ЗАЛИШИЛАСЯ В УКРАЇНІ»
— Ви змінили країну проживання, але не припинили допомагати Україні.
Чи змінилася ваша відповідальність перед Україною після переїзду?
— Звісно, відчула ще сильніше.
Ну і додалося почуття провини, яке інколи просто душить тебе.
— Що стало найскладнішим після переїзду? Як з іншої країни залишатися поруч із тими, хто потребує допомоги тут?
— Коли ти маєш бажання допомагати, то немає нічого неможливого, тим більше в наш час, коли є інтернет.
Звісно, мені допомагають і в Україні. Там є моя найближча подруга Марія і мій тато Ярослав — вони мої руки й очі там.
«НАШІ ЗАХИСНИКИ НЕ ДАЮТЬ МЕНІ ВІДСТОРОНИТИСЯ»
— Сьогодні багато українців за кордоном поступово втомлюються від війни. Що допомагає особисто вам не відсторонитися?
— Наші захисники!
Багато з них стали мені близькими друзями.
Коли я бачу їхню мужність, коли я розумію, що їм потрібна підтримка, я, навпаки, ще більше хочу допомагати і підтримувати.
«Я НАВЧИЛАСЯ НІЧОГО НЕ ДОВОДИТИ»
— Чи було у вашому волонтерському шляху щось, що зламало вас? І що допомогло зібрати себе та продовжити?
— Було різне.
Особливо боляче було, коли я поїхала, а люди, яким я допомагала, з якими я співпрацювала, які через мене знайшли багато корисних зв’язків, почали мене обговорювати. І відразу я стала поганою для них.
Але це і стало для мене кроком уперед.
Я нарешті дозволила собі, щоб хтось думав чи говорив погано про мене.
Я навчилася бути байдужою до «брудних балачок» чи осуду.
Я навчилася нічого не доводити і не пояснювати.
Головне, що я знаю, хто я і що я роблю.
І всі, хто це цінує, завжди залишаться з тобою. А інших і не потрібно.
«ДОБРОТА НАВЧИЛА МЕНЕ ПЕРЕВІРЯТИ»
— Що волонтерство змінило у вас як у жінці? Якою ви були до війни і якою стали сьогодні?
— Я стала жорсткішою, тому що моєю добротою багато користувалися.
Також я стала недовірливою, багато разів перевіряю.
Інколи люди ображаються, що я перевіряю їхні слова на правдивість чи дії, але мене навчили ці роки: довіряй, але перевіряй.
Я відкриваю збори — це людські кошти, за які я несу відповідальність. Тому я маю добряче перевіряти, щоб усе було чітко.
Також я стала більш комунікабельною та впевненою.
Ще навчилася швидко приймати рішення.
«ДОПОМАГАТИ — ЦЕ ЧУТИ»
— Якщо прибрати всі цифри, збори, посилки й звіти — що для вас особисто означає слово «допомагати»?
— Це чути.
Чути чужу біду.
Інколи ти можеш допомогти просто вислухати людину.
«ВИ МОЖЕТЕ БУТИ ДАЛЕКО — АЛЕ НЕ БУТИ БЕЗСИЛИМИ»
— І головне: що ви хотіли б сказати жінці, яка зараз живе за кордоном і думає, що відстань від України означає безсилля?
— Кожна людина обирає сама свій шлях і відповідальна за нього теж лише вона.
Ми обираємо бути безсилими чи боротися далі, так само, як ми обираємо, що їсти, з ким дружити і так далі.
Усе в наших руках, і вибір лише за нами.
І те, де брати сили, теж лише наша відповідальність. Адже ми всі дорослі люди, ми розумні і ми маємо шукати шляхи і способи.
Звісно, ми маємо право здатися й «опустити руки». Це теж буде вибір.
Але я хочу сказати жінці, яка зараз живе за кордоном: відстань від України не означає безсилля.
Якщо ти маєш бажання допомагати, завжди можна знайти спосіб.
Не обов’язково робити щось велике. Кожен може робити те, що йому під силу.
Ми не можемо контролювати все, але можемо контролювати свій вибір.
І поки наші захисники продовжують боротися за Україну, кожна з нас може знайти свій спосіб залишатися поруч.
БУТИ ПОРУЧ — ЦЕ ВИБІР
Історія Людмили Сивак — не про героїзм, який завжди має гучний голос.
Вона — про щоденний вибір. Про відповідальність, яка не зникає після переїзду. Про здатність чути чужий біль. Про жінку, яка навчилася бути сильнішою, але не перестала бути людяною.
І про просту, але важливу істину: іноді для того, щоб допомогти, не потрібно бути поруч фізично. Потрібно просто не стати байдужою.
Бо відстань — це географія. А бути поруч — це вибір.
Читайте також: Жіноче лідерство в еміграції: як ГО WOMEN FOR UKRAINE обʼєднала Копенгаген навколо культури памʼять
Авторка: Інесса Кривенко
Фото: з архіву героїні