Сьогоднішня наша героїня Вероніка Жмурко – лікар-гомеопат, викладач. Отримала медичну освіту в Національному медичному університеті ім. О.О. Богомольця. Працювала дільничним лікарем, потім лікарем стаціонару клінічної лікарні. Закінчила аспірантуру за фахом «клінічна імунологія», захистила дисертацію і працювала асистентом професора на кафедрі внутрішніх хвороб та клінічної імунології.
Досі відношення до гомеопатії у різних країнах досить неоднакове. В Україні, наприклад, вважають гомеопатію альтернативною медициною, до якої є багато запитань, і досі тривають дискусії з цього приводу. Ви практикували як регулярну медицину, так і гомеопатію, тобто знаєте її з двох боків. Чому саме гомеопатія?
Цим питанням я почала цікавитись ще з університету. Знайомство з нею у мене відбулося досить випадково. Один мій однокурсник запросив мене на лекцію, яку читала Тетяна Попова. Мабуть, саме той виступ зачепив якусь зі струн моєї душі, яка досі грає першу скрипку у моєму відношенні до медицини. Більш серйозно почала займатись гомеопатією після того, як моя донька захворіла атопічним дерматитом, і ніяке лікування не допомагало. І тоді я підібрала їй гомеопатичний препарат, який і вилікував це захворювання.
Після цього я закінчила гомеопатичну школу Попових і з того часу практикувала гомеопатію парaлельно з регулярною медициною. Це було ще в Україні. Погоджуюся, в Україні дуже багато гарних гомеопатів-фахівців, але на державному рівні серйозного ставлення до цієї галузі медицини немає, хоча принципом «подібне лікується подібним» користувались такі видатні лікарі минулого як Гіппократ і Парацельс. Наскільки мені відомо, в Україні гомеопатія не врегульована як медична професія. Дуже несправедливо, я б сказала, недооцінюються її можливості.
В Канаді з цим питанням трохи краще, бо гомеопатія врегульована як медична професія. Тут я отримала ліцензію і почала приватну практику як гомеопат. Зараз викладаю медицину та гомеопатію в Канадському гомеопатичному коледжі і маю приватну практику в двох клініках міста Торонто.
Давайте поговоримо про навчання. Як зустріли Ваш диплом в Канаді і чи допоміг він Вам у становленні в новій державі?
На жаль, ні. Диплом не допоміг, більше того, коли я перетнула канадський кордон, мені вручили якусь форму, яку я мусила заповнити, де вказано, що мій диплом не признається державою, і я розумію, що не можу працювати тут лікарем. Тому на кордоні я фактично обнулила свої досягнення в медицині. Але, якщо ти став лікарем колись, то це вже стає твоїм покликанням назавжди. То ж я ще тоді для себе вирішила: спочатку – то спочатку. Бо якщо і не признавався мій диплом, це не означає, що мої знання і практика, яку я отримала в Україні, також нікому непотрібні. У мене був досить великий досвід, з яким прощатися я не збиралася і вирішила продовжити.
Після прибуття до Канади, мені потрібно було спочатку вивчити мову. В мене був якийсь мінімальний рівень, але не достатній для навчання в коледжі. Тому спочатку я взяла академічний курс мови в коледжі, а згодом уже почала задумуватися про професійний напрямок.
Але ми досі не розповіли про те, що Ви до всього ще й мама п’яти дітей. А це все дуже міняє, бо в чужій країні абсолютно одна з дітьми, так як чоловік багато працює. Вам приходилося і дітей виховувати, і паралельно вчитися. Як вдавалося все це поєднувати і як Ви все встигали?
Що таке встигати? Якщо мається на увазі, що все має бути прибрано, наварено, напечено, поскладувано і при тому вивчено, то, звісно, всього цього не було одночасно. Я старалася і вчитися, і бути доброю мамою та гарною господинею. Але якщо все одночасно не виходило, я сильно тим не журилася. Ми не роботи, що маємо все робити на 100%. Та це і не потрібно. Жінка має розподіляти пріоритети та збалансовувати свій час, свої сили, свої можливості адекватно до цих пріоритетів. Дуже часто молоді мами депресують з того приводу, що десь щось не встигають. То я якраз категорично не погоджуюся з тим, що ми маємо все встигати.
З дітьми, звісно, було важко, але самі вони і мені допомагали. На той час старші діти були підлітками, а молодші – шість років, півтора і місяць. З таким віком дітей ми почали нове життя в чужій країні. Дякуючи старшим дітям, мені була від них підтримка. Важче стало, коли вони порозбігалися по університетах, а троє менших залишилися, і все нараз, що інколи просто мріялося про сон. Але ми цей період також пройшли. Мені дуже допомогла моя мама, яка приїжджала на пів року, за що я їй дуже вдячна.
Розкажіть про подальше навчання.
Спочатку я закінчила Гомеопатичну академію в Греції, яка на той час була найпотужнішою в цьому напрямку. І що головне, дипломи цієї академії дуже цінуються в Північній Америці. Потім продовжила навчання в Академії гомеопатії в Монреалі. В медицині нема кінця навчанню. Ти постійно маєш вдосконалюватися і вчитися. Навіть зараз я продовжую це робити, не дивлячись на те, що сама уже навчаю інших.
Як Ви підтримуєте зв’язок з українською громадою?
Однією з причин моєї еміграції в Канаду було те, що тут багато українців і дуже сильна діаспора. Тут є таке враження, що через громаду я маю постійне єднання з Україною. Звісно, я буваю на українських фестивалях, концертах, користуємося послугами Української кредитової спілки «Будучність». Мої діти відвідували українські школи. Один із синів зараз подався в Конгрес на одну із відкритих вакансій. Він дуже цікавиться історією, особливо історією України. Коли розпочався Майдан, він дуже просив мене полетіти до України, що ми і зробили. Знаєте, Україна – це як батьківська хата, як рідна мама, це місце де, як каже мій батько, пупи наші закопані. Навіть якщо ти далеко, відчуваєш постійний зв’язок. Ти все одно про неї думаєш, любиш її, і в тебе серце крається через те, що там відбувається. Ми всіляко допомагаємо Україні і не втомимося це робити, бо вважаємо це своїм обов’язком.
Що би Ви побажали тим, хто захотів би освоїти професію гомеопата, і взагалі всім нашим читачам?
З кожним роком все більше приділяється уваги до гомеопатії. І це набагато легше, як в часи, коли я починала цим займатися. Але треба все одно бути готовим до того, що тебе не будуть розуміти. Досить часто чуємо від опонентів, що гомеопатія – це не наука. Але ж медицина це – не наука; це – професія, яка може користуватись любими методами задля того, щоб полегшити страждання людини. І наш гомеопатичний метод, наші препарати лікують! Інколи навіть там, де звичайнi алопатичні методи медицини є безсилими. Все залежить від того, як лікар-гомеопат зможе підібрати правильно лікування. Тут все має значення. Ключовим принципом гомеопатії є підхід «подібне лікується подібним». Тобто для лікування хвороби використовують надзвичайно малі дози речовин природного походження, які в великих дозах викликають ідентичні до симптомів цієї ж хвороби. Але ці гомеопатичні препарати приготовлені специфічним способом, де втрачається токсичність речовини зі збереженням їі інформаційних властивостей. Простіше кажучи, тут спрацьовує давно всім відомий метод «клин клином».
І якщо ви готові навчатися, вперто йти до своєї мети – вам все вдасться! Результат моєї роботи – найкращий мій заохочувальник. Я бачу, що це працює, лікування вірне і, хто би що не говорив, приносить результати. Гомеопатичний метод лікування не новий. Як я вже казала, ним користувалися і Гіппократ, і Парацельс, але справжню методологію опрацював та описав німецький лікар та хімік Самюел Гaнеман наприкінці ХVIII століття. Ганеман досліджував, як впливають на організм малі дози препаратів, що викликають симптоми, аналогічні симптомам захворювання. Ганеман, між іншим, врятував армію Наполеона від епідемії скарлатини гомеопатичними препаратами – це відомий факт. Я вірю, що з часом буде краще відношення до гомеопатії, і вона посяде відповідний рівень в медицині, на який вона заслуговує. Тому мої побажання всім, хто хотів би працювати в цій галузі: не боятися невідомого, вміти відстоювати свою позицію. Зараз є коледжі, академії, які дають поглиблене вивчення гомеопатії, і так виглядає, що ситуація буде ще кращою.
Будь-якій жінці хочу побажати непохитної віри в себе, наважтеся, і ви все зможете! Загальновідомі факти, що ми жінки набагато витриваліші за чоловіків, наш мозок дуже пластичний і здатен переключатись з однієї діяльності на іншу дуже швидко, тож ці можливості варто використовувати. Як би не було важко, незрозуміло, страшно – все це тимчасові відчуття. Керувати своїми емоціями, йти вперед, не звертаючи уваги на маленькі невдачі, любити себе, жаліти інколи, робити собі подарунки, «забувати» неприємності – ось і всі секрети на дорозі до успіху. Завжди перш ніж отримати ми маємо віддати. Досить часто – це наш безцінний час, яким треба вміти якісно користуватись. А взагалі – жінка має бути щасливою. Це її найбільше завдання на землі. Улюблена справа, діти, родина, захоплення, подорожі – все це і є ключами до того, що робить жінку щасливою. Бажаю всім жінкам бути такими.
Матеріал підготувала Надія Яшан
Фото з архіву Вероніки Жмурко
