Лариса Бочорішвілі – генеральна директорка компанії «Матімекс Джорджія» про ведення бізнесу взагалі та в Грузії зокрема, про волонтерство, змішаний шлюб, дітей «полукровок» та що найголовніше в житті далі в інтерв’ю.
Пані Ларисо, Ви вже 15 років очолюєте компанію «Матімекс Джорджія». Розкажіть про це детальніше.
Так, у вересні 2005-го року я з чоловіком та донькою переїхала до Тбілісі, очоливши юридично самостійну компанію «Матімекс Джорджія», власником якої є «Almi» – одна з провідних компаній міжнародної харчової промисловості, зокрема у м’ясопереробній галузі. Додам, що вже давно ми поширили свою діяльність на Південний Кавказ, тобто на Азербайджан та Вірменію.
Як давно Ви в цьому бізнесі?
Моя кар’єра почалася 1988-го року на державному підприємстві в Україні. В 90-тих мене запросили в приватну компанію, 2004-го року я вже працювала в центральному офісі Києва. Тоді й виникла ідея поширення ринку на Кавказ, зокрема в Грузію. Європу цікавили перспективи налагодження бізнесу в цьому регіоні.
Чи вплинуло на рішення керівництва компанії те, що Ваш чоловік грузин, делегувати саме Вам таку непросту й відповідальну місію?
Гадаю, що так. Але попередньо, протягом 4-х місяців, ми вивчали ситуацію в Грузії, в нашій галузі, з тим, щоб з’ясувати перспективи ведення бізнесу. Висновки мали бути реальними й виваженими. І тоді ми не мали гадки про таку кардинальну зміну, ми не планували переїзду до Грузії. Але це сталося.
Як відбувалася Ваша адаптація в новому соціумі, ментальному середовищі?
У мене не було тяжкого періоду адаптації. Грузія – батьківщина мого чоловіка. Вона подобається мені багатством історії, древньої культури, природою. Ми досить швидко облаштовувалися. Для доньки знайшли грузинсько-українську школу ім. Михайла Грушевського, стали на облік в Посольстві України, встановили зв’язки з діаспорою, почали долучатися до українських громадських заходах, що пом’якшувало розставання з Україною. Тоді були потужні українсько-грузинські настрої: позитивного було більше, ніж негативного. А труднощі закономірні в новій справі, тим паче в новому незнайомому середовищі.
То ж бо, детальніше про бізнес.
Тут, з одного боку, горизонти були неосяжними, бо на той час не так багато було підприємств м’ясопереробної промисловості. Тому їх треба було розвивати, а не лише забезпечувати якісними спеціями від «Almi». Ми ставили амбітні цілі, і досить швидко вдалося укласти декілька контрактів на постачання повних ліній «Goodwill», «Liderfood». Галузь почала рости на наших очах, ми були присутні скрізь, чи то обладнанням, технологічними розробками, організацією навчання фахівців на місцях…
Треба зазначити, що передові австрійські, німецькі лінії, технології, обладнання досить дорогі, наприклад, одна лінія – до мільйона доларів. На той час Грузія лише почала оговтуватися від надзвичайно глибокої пострадянської економічної й політичної кризи після війни в Абхазії. Переважно для бізнесменів це були непомірні кошти. І нам вдалося домовитися про безвідсоткову дворічну відстрочку платежів за обладнання. Тобто, за контрактом підприємства вносили 25% вартості і лише через два роки, вийшовши на прибутковий рівень, сплачували решту належної суми. Це один з прикладів нашого внеску в розвиток галузі, що автоматично позитивно впливав на соціальну сферу через збільшення промислових майданчиків і робочих місць.
Дуже багато допомоги було з України. Колишні колеги відгукувалися на будь-яке питання чи прохання. Консультували, підтримували емоційно. Цілі бригади фахівців з української компанії приїздили для проведення навчальних семінарів. У нас досі чудові стосунки.
Пані Ларисо, все ж як Вас, таку красиву жінку, сприймали чоловіки-бізнесмени, тут, у Грузії, де на той час жінка в такому серйозному бізнесі була явищем досить унікальним?
По-перше, моя базова освіта – технологія м’ясних продуктів, я за фахом інженер-технолог. По-друге, став у нагоді мій 13-тирічний досвід роботи безпосередньо на підприємстві. В Україні я пройшла східцями кар’єрного росту до виконавчого директора підприємства. Тому майбутні партнери відразу помічали, що я володію інформацією. Мій досвід і знання повного циклу виробництва викликали здивування. Часто я допомагала технічною документацією, кресленнями, компонуванням обладнання тощо. Мене сприйняли зацікавлено, і поступово почала встановлюватися дуже важлива складова ведення успішного бізнесу – довіра.
Знаючи Вашу родину, у мене є спокуса назвати Вашого чоловіка «сірим кардиналом» у спільному бізнесі. Що Ви про це скажете?
Без Георгія мені було б, безперечно, набагато складніше. Він теж фахівець м’ясопереробної промисловості. Чоловік взяв на себе дуже багато оргпитань. Він з’ясовував усі законодавчі питання щодо ведення бізнесу. Митні, податкові, фіскальні служби – все було в його компетенції та мало відповідати букві законів Грузії. Безперечно, його знання грузинської мови, менталітету й інших місцевих своєрідностей сприяло становленню бізнесу.
Ви протягом 15-и років фінансово підтримуєте українство в Грузії. Свого часу допомагали українській школі, підтримували викладання української мови, тепер піклуєтеся про осередок для дітей і дорослих… Це надзвичайно важливий і цінний внесок з боку Вашої родини. Але наразі хочу поговорити з Вами про волонтерство для української армії.
Події 2014-го року в будь-якому разі не могли лишитися байдужими для нас. А тим паче, що наш син Вахтанг, який жив у Києві та працював на той час в Нацбанку, приховавши від нас, відразу ж добровільно пішов до військкомату та став на захист кордонів України. Тут, в Грузії, спочатку ми закупили військові форми і надіслали нашим воїнам. Дізнавшись, що уніформи виявилися зручними та якісними – надсилали ще. Допомагали як могли… (Пані Лариса перевела розмову на інше, кожній матері нестерпно згадувати подібні переживання).
Ваші діти – «полукровки». Які риси їм більш притаманні?
Гадаю, в синові переважає грузинська кров. Він запальний, хоча вміє себе стримувати. Вахтанг живе, працює в Україні і звичайно дуже її любить. У 2012-2014-х роках для нього був складний період. Йому пропонували змінити грузинське прізвище, але він цього не зробив. Зараз син працює на досить відповідальній державній посаді, і ніби все гаразд. Мої зацікавлення щодо його службових справ відразу присікає словами: «Нам є про що інше говорити!» Його дружина Марія теж взяла прізвище Бочорішвілі. Тепер вони виховують двох близнюків: Луку й Георгія. Для нашого сина дім в Україні, а от для доньки – в Грузії. Вона тут разом з нами з 12-и років, опанувала грузинську, закінчила університет, хоча в ній багато українського. У спілкуванні з батьком «стрибає» з грузинської на українську (мій чоловік досконало володіє українською, на відміну від мене: моє вивчення грузинської поки малоуспішне). Минулого року Наталя вийшла заміж за грузина. Мені важко сказати, де мій дім. Тому ми становили «тарілку», щоб без перешкод стежити за новинами в Україні. Переживаємо. У мене там мама, 95-тилітня бабуся. Дуже не вистачає обіймів онучат.
Що Ви скажете про змішані шлюби?
Мені здається, що спільна етнічна приналежність не є панацеєю для щасливого шлюбу. Головне – почуття. Ми з чоловіком насправді є близькими по духу людьми. Вважаю, що на першому місці має сенс бажання бути разом, вміння прислухатися, любити один одного. Серед наших друзів є щасливі українсько- німецькі, канадські, нідерландські шлюби, і навпаки – нещасні суто українські. Хоча, безперечно, різна ментальність додає перцю в життя.
