Війна змусила мільйони українців змінити країну проживання. Для багатьох жінок це стало випробуванням, що вимагало не лише адаптації до нової культури та мови, а й переосмислення власної професійної та життєвої ролі.
Норвегія стала тимчасовим або новим домом для тисяч українських родин. У цій країні українки не лише будують нове життя, а й створюють спільноти підтримки, розвивають бізнес, займаються волонтерством і продовжують реалізовувати свої професійні таланти.
Чотири історії — чотири різні шляхи інтеграції. Але всі вони об’єднані спільним: внутрішньою силою, відповідальністю за родину та бажанням бути корисними суспільству.
Наталія Кухтін: будувати зміни через підтримку і спільноти
Одеса – Сарпсборг
Історії жінок у нових країнах часто починаються з адаптації. Іноді — з виживання. Але іноді вони починаються з дії.
Для Наталії Кухтін переїзд до Норвегії став не лише особистим викликом, а й продовженням справи, якою вона займалася багато років: створенням системи підтримки для інших людей.
Ще в Україні Наталія працювала з уразливими спільнотами. В Одесі вона брала участь у проєктах організації Winds of Change, спрямованих на підтримку ромських жінок. Її діяльність була пов’язана з реалізацією Ромської стратегії, боротьбою зі стигмою та підтримкою жінок, які пережили гендерно зумовлене насильство.
Одним із результатів цієї роботи стало створення соціальної майстерні, де ромські жінки могли навчитися шиттю. Це давало їм не лише нову професію, а й відчуття економічної незалежності. Саме тоді Наталія усвідомила, що соціальне підприємництво може бути ефективним інструментом змін.
Після початку повномасштабної війни вона разом із дитиною переїхала до Норвегії. У 2023 році разом із колегою Наталія заснувала організацію Ukrainsk Råd, яка допомагає українцям адаптуватися до життя в новій країні.
Організація підтримує людей у перші роки після переїзду: допомагає орієнтуватися в системі, знаходити інформацію, будувати мережі підтримки та взаємодіяти з державними структурами. Для багатьох українців саме спільнота стає першою точкою опори.
Окремим напрямком діяльності Наталії є підтримка жінок під час вагітності. У Норвегії вона працює flerkulturell doula — мультикультурною доулою, супроводжуючи жінок із міграційним досвідом під час вагітності, пологів і після народження дитини.
Для жінок, які пережили війну або вимушене переселення, цей період часто супроводжується страхом, невпевненістю та мовними бар’єрами. Завдання доули — допомогти жінці почуватися зрозумілою та не залишатися наодинці з системою.
Паралельно Наталія працює адміністративним працівником у Fritia Turbota, допомагаючи українцям, які стикаються зі складнішими викликами інтеграції.
Вона також продовжує навчання у Норвегії: завершила програму підтримки людей у кризових ситуаціях у VID Universitetet та навчається соціальному підприємництву у KBT Fagskole i Trondheim.
Досвід роботи — від підтримки ромських жінок в Україні до допомоги мігранткам у Норвегії — сформував її головне переконання: соціальні зміни починаються не з програм. Вони починаються з людей, довіри та маленьких спільнот, які поступово змінюють суспільство.
Тетяна Чорнобай: маленькі дії, що повертають опору
Київ – Тромсьо
«День перед Різдвом. Тетяна стоїть на чужій кухні й уперше варить традиційну норвезьку різдвяну рисову кашу. Поруч — норвежець в інвалідному кріслі, якому вона допомагає у повсякденному житті. Він підспівує святковим пісням, а вона на мить ловить себе на думці: як вона опинилася за тисячі кілометрів від дому?»
24 лютого 2022 року Тетяна прокинулася від вибухів у Києві — місті, де прожила більшу частину життя. Їй знадобилося два тижні, щоб оговтатися, і ще два роки, щоб наважитися на переїзд.
У Києві залишилися чоловік і літня мама. Вона побоялася вирушати в таку далеку дорогу через хворе серце. На сімейній раді ми вирішили: їхати треба нам із донькою.
За кордоном були лише знайомі, які самі ще не стали на ноги — такі ж українці, що рятувалися. Тому країну обирали майже навмання: серед тих, хто на той момент продовжував підтримувати прибулих українців — від перших днів до моменту, коли люди зможуть стати самостійними. Фінансовий запас за два роки майже вичерпався.
У Трумсьо ми опинилися у вересні 2024 року. Місто за Полярним колом — велике за норвезькими масштабами й невеличке за українськими. Тут триває туристичний бум з усіма наслідками: надзвичайно високими цінами на житло і потребою у робочих руках. Останнє — це щасливий білет для українського біженця в Норвегії.
Одним із перших кроків стало знайомство з Українською спілкою в Тромсе. Організація потребувала нових волонтерів, і Тетяна активно долучилася до її діяльності.
Її досвід роботи в медіа став у пригоді для ведення комунікації та розвитку Телеграм-каналу «Новини Тромсе», який сьогодні читає значна частина української громади міста.
Захоплення рукоділлям переросло в регулярні творчі зустрічі, що стали простором спілкування та підтримки для українців.
Освіта українського філолога і любов до книжок підштовхнули до проєкту, яким я по-справжньому пишаюся, — «Українська полиця у Трумсьо». За гроші, зібрані від продажу своїх виробів, волонтери Спілки придбали для міської бібліотеки понад сто українських книжок. Половина з них — чудові дитячі видання від «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ» та інших українських видавництв. Друга половина — українська класика і найпомітніші сучасні бестселери. Для українців ці книжки — можливість зберігати культурний зв’язок з Батьківщиною, а для дітей — спосіб зберегти свою ідентичність.
Паралельно Тетяна працює асистентом людини з інвалідністю. Ця робота кардинально відрізняється від її попереднього професійного досвіду, але саме вона дає відчуття реальної потрібності.
Сьогодні Тетяна переконана: іноді найкраща стратегія — це не масштабні плани, а щоденні маленькі дії, які поступово повертають людині опору.
Вікторія: професійна інтеграція і новий баланс життя.
Житомир- Мосс
Для Вікторії переїзд до Норвегії став важливим етапом особистого та професійного переосмислення.
24 лютого 2022 року я перебувала у відрядженні в Києві. День, який розділив життя на «до» і «після», як і для мільйонів українців, назавжди закарбувався в пам’яті: звуки літаків, вибухи, транспортний колапс і нескінченні дзвінки від рідних.
Того ж дня я вирушила до рідного Житомира — міста на захід від столиці, де на мене чекали чоловік, донька та мама.
Перші тижні повномасштабної війни ми навіть не розглядали можливість виїзду. Проте коли вибухи та руйнування наблизилися впритул до нашого дому, стало очевидно: необхідно діяти.
14 березня 2022 року я разом з 11-річною донькою залишила Україну в пошуках безпеки. Країною прихистку стала Норвегія — вибір, який радше був випадковим.
Знайомий зі студентських років опублікував у соціальних мережах інформацію про евакуаційний автобус до Норвегії. Завдяки його бізнес-партнерам одна норвезька родина погодилася нас прихистити.
Так почалася наша нова історія.
До Норвегії я приїхала лише з донькою — чоловік і мама залишилися в Україні.
Норвегія зустріла нас не холодом, а щирістю та турботою. Я й досі пам’ятаю ту першу теплу зустріч з цією неймовірною родиною. Ми з донькою щиро вдячні їм за підтримку, теплоту та співчуття.
Приймаюча родина допомогла нам з оформленням документів, комунікацією з муніципалітетом і базовими побутовими питаннями. Нам пощастило уникнути проживання в центрах для біженців — і це стало важливим фактором швидкої адаптації.
У травні 2022 року моя донька розпочала навчання в школі, а я — інтеграцію в нову країну через курси норвезької мови. Попри впевнене володіння англійською, норвезька на той момент була для мене абсолютно новою. Уже за рік я досягла рівня B1, що стало важливим етапом у професійній та соціальній адаптації.
У серпні 2022 року, паралельно з мовним навчанням, я приєдналася до державної інтродукційної програми — ініціативи, спрямованої на системну інтеграцію новоприбулих у норвезьке суспільство. Програма тривала один рік і стала для мене періодом переосмислення.
Починати довелося фактично з нуля: від мови — до розуміння соціальних норм і правил нового суспільства. Адаптація вимагала системності: навчання, практики, побудови нетворку та активної участі в локальному середовищі.
В Україні я 15 років працювала у великій телекомунікаційній компанії, з яких п’ять — на керівній посаді. За рік до війни змінила сферу діяльності та працювала керівником у меблевому бізнесі.
Мій професійний досвід був пов’язаний із реалізацією проєктів, клієнтським сервісом, продажами, переговорами та роботою в динамічному бізнес-середовищі.
Активна життєва позиція стала моїм ключовим ресурсом у Норвегії.
У березні 2026 року виповнюється чотири роки відтоді, як ми з донькою розпочали новий етап життя в Норвегії. За цей час я пройшла шлях від слухачки мовних курсів та учасниці інтродукційної програми до консультанта у великому норвезькому банку.
Я маю дві економічні освіти за спеціальностями «Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності» та «Менеджмент організацій», які були успішно підтверджені в Норвегії вже в перший рік мого перебування. Вважаю, що саме визнання дипломів стало стратегічно важливим кроком на шляху до працевлаштування та професійної реалізації.
Вивчення норвезької мови, а також проходження мовної та робочої практики в межах інтродукційної програми стали відправною точкою для отримання посади в банківському секторі.
У грудні 2022 року я розпочала мовну та робочу практику в одному з норвезьких банків, а вже у вересні 2023 року офіційно приєдналася до команди як консультант.
Це був серйозний професійний виклик. Мені довелося опановувати нову для себе сферу — фінансову та банківську систему країни, в якій на той момент я проживала лише рік.
Вісім місяців практики в цьому банку суттєво підвищили мій розмовний рівень норвезької мови, поглибили розуміння функціонування робочого середовища та особливостей професійної культури Норвегії.
24 лютого 2022 року я перебувала у відрядженні в Києві. День, який розділив життя на «до» і «після», як і для мільйонів українців, назавжди закарбувався в пам’яті: звуки літаків, вибухи, транспортний колапс і нескінченні дзвінки від рідних. Того ж дня я повернулася до рідного Житомира, де на мене чекали чоловік, донька та мама.
Перші тижні повномасштабної війни ми не розглядали можливість виїзду. Але коли вибухи почали лунати зовсім поруч із нашим домом, стало зрозуміло: потрібно шукати безпечне місце.
14 березня 2022 року я разом з 11-річною донькою залишила Україну. Країною прихистку стала Норвегія — вибір, який був радше випадковим. Знайомий зі студентських років опублікував у соціальних мережах інформацію про евакуаційний автобус. Завдяки його контактам одна норвезька родина погодилася нас прихистити. Так почалася наша нова історія.
До Норвегії я приїхала лише з донькою — чоловік і мама залишилися в Україні.
Норвегія зустріла нас не холодом, а щирістю та турботою. Приймаюча родина допомогла з оформленням документів, комунікацією з муніципалітетом і побутовими питаннями. Нам пощастило уникнути проживання в центрах для біженців, і це значно полегшило процес адаптації.
У травні 2022 року донька розпочала навчання в школі, а я — інтеграцію через курси норвезької мови. Попри впевнене володіння англійською, норвезька була для мене абсолютно новою. Уже за рік я досягла рівня B1.
У серпні 2022 року я приєдналася до державної інтродукційної програми для новоприбулих. Це був рік інтенсивного навчання, практики та знайомства з норвезьким суспільством.
Саме активна життєва позиція стала моїм головним ресурсом у Норвегії.
Уже в перший рік перебування мені вдалося підтвердити дві економічні освіти — «Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності» та «Менеджмент організацій». Це стало важливим кроком до професійної реалізації.
У грудні 2022 року я розпочала мовну та робочу практику в одному з норвезьких банків, а у вересні 2023 року приєдналася до команди як консультант.
Це був серйозний професійний виклик: мені довелося освоювати банківську систему країни, в якій я на той момент жила лише рік. Вісім місяців практики значно покращили мою норвезьку мову та допомогли глибше зрозуміти професійну культуру Норвегії.
Сьогодні Вікторія працює у банківській сфері. Ця робота передбачає високу відповідальність: дотримання внутрішніх регламентів, постійне оновлення законодавства, роботу з персональними даними та клієнтами різних культур. Саме ця динаміка мотивує її до подальшого професійного розвитку.
Важливим відкриттям для неї стала норвезька модель балансу між роботою та особистим життям. Усвідомлення того, що якісні результати потребують часу, а помірний темп життя є свідомим вибором, стало частиною її особистого та професійного зростання.
З перших місяців у Норвегії Вікторія обрала активну соціальну позицію, вивчила норвезьку мову пішла на практику до банку, саме це і зіграло вирішальну роль в інтеграції, впевнена сьогодні вона
У 2022 році вона долучилася до волонтерської діяльності в Червоному Хресті: допомагала організовувати дозвілля для українських дітей та брала участь у «розмовних кафе» для дорослих, де люди практикували норвезьку мову.
Важливим простором підтримки стали також українські ініціативи — «Дім Волонтерів» та проєкт «Йога для українців», які допомогли створити коло спілкування та відчуття спільноти.
Поступово Вікторія інтегрувалася як у українські, так і в норвезькі професійні об’єднання. Сьогодні вона є членом української бізнес-спільноти Nordic Club UA та норвезького Moss Rotaryklubb, що дозволяє поєднувати міжнародний досвід із локальними професійними контактами.
Війна в Україні триває, і разом із нею зберігається стан невизначеності для багатьох родин. Вікторія виїхала з України, щоб убезпечити доньку. Сьогодні їхня сім’я живе між двома країнами: чоловік залишається в Україні, тоді як вона з донькою — у Норвегії.
Її п’ятнадцятирічна донька успішно інтегрувалася в нове середовище: опанувала мову, знайшла друзів і вже будує освітні плани в Норвегії. Саме її адаптація та впевненість у майбутньому стали для Вікторії важливим джерелом сили.
Говорячи про майбутнє, Вікторія зізнається, що поки не має чіткого довгострокового плану. Але вона впевнена в одному: важливо залишатися стійкою, підтримувати родину і зберігати віру — як у майбутнє своєї сім’ї, так і в майбутнє України.
Олена Філатова: творчість як спосіб створити нову реальність
Чорноморськ – Осло
Олена Філатова — українка з Чорноморська Одеської області. За освітою вона режисерка масових і театралізованих заходів, з відзнакою закінчила Одеське театрально-художнє училище у 2011 році.
До народження дітей Олена активно працювала за фахом: писала сценарії, організовувала культурні події, керувала театральною студією та працювала з дітьми. Вона створила власну студію InDiGo при лазерному лабіринті, де викладала акторську майстерність і сценічну мову. Також організовувала святкові заходи для різних вікових груп і готувала постановки на сценах Чорноморська та Одеси.
Олена завжди прагнула розвиватися і постійно навчалася новому. Вона проходила курси візажу, зачісок, манікюру та педикюру, поєднуючи творчість із б’юті-сферою. Водночас писала вірші та сценарії, створюючи драматичні та соціальні постановки, які порушували важливі суспільні теми.
Життя родини змінилося після народження старшого сина Данііла. У хлопчика діагностували розлад аутистичного спектра, відсутність мовлення, а згодом — епілепсію. Турбота про розвиток дитини стала для Олени новим життєвим викликом.
Коли почалася війна, молодшому синові Елдару не було й року. Родина переживала виснаження через постійні безсонні ночі та тривалу боротьбу за здоров’я старшого сина.
Спочатку Олена наважилася виїхати з дітьми до Молдови. У Кишиневі, в центрі SOS Autism, Данііл почав отримувати ABA-терапію, що дало перші помітні результати: хлопчик, який раніше не реагував навіть на своє ім’я, почав більше взаємодіяти з дорослими.
Через рік до родини приєднався чоловік Сергій. Згодом сім’я вирушила до Румунії у пошуках генетичної консультації через підозру на синдром Phelan-McDermid. Після цього родина прийняла ще одне важливе рішення — переїхати до Норвегії.
За програмою колективного захисту вони потрапили до Осло, району Stovner. Саме тут родина вперше за довгий час відчула стабільність і підтримку.
Сьогодні Даніїл навчається у спеціалізованій школі, де демонструє помітний прогрес у розвитку. Молодший син Елдар відвідує дитячий садок і вже добре говорить норвезькою.
Попри складні життєві обставини, Олена не відмовилася від самореалізації. Вона почала вивчати норвезьку мову, а також пройшла курс з відкриття власної справи від Sirius Act As.
У 2025 році Олена відкрила власну справу — Indigo Kreativ Klubb. Поки що вона розвиває її вдома, облаштувавши кабінет манікюру та педикюру, а разом із чоловіком створила ігрову кімнату для дітей.
Завдяки зустрічам серед своїх людей на нетворкінгах Olena проявила себе та почала отримувати пропозиції для творчої реалізації. Після цього вона як волонтерка організувала та брала участь у спектаклях і культурних заходах Ukrainsk Kulturvernforening в Осло: концерт «З Україною в серці» у Sentralen, виставка до Українських днів у Paleet, благодійний концерт «Дует із зіркою» та інші постановки.
Нещодавно вона отримала роль у дитячій виставі — цього разу вже не як волонтерка, а як акторка. Для неї це початок нового творчого етапу.
Історія Олени — це приклад сили жінки, яка попри війну, вимушену еміграцію та складні життєві випробування змогла зберегти віру у себе, підтримати родину і поступово будувати нове життя.
Сила, що об’єднує
Історії цих жінок різні, але їх об’єднує спільна риса — здатність діяти навіть у часи невизначеності.
Вони створюють спільноти, розвивають професійну кар’єру, підтримують інших і знаходять нові можливості для самореалізації.
Сьогодні українки в Норвегії — це не лише історії адаптації. Це історії сили, солідарності та нових початків.
Читайте також: Метте Фредеріксен: Росія залишається найбільшою загрозою для безпеки Європи
Фото: з архіву героїнь матеріалу