У листопаді минулого року вперше в німецькому місті Фленсбург відбувся фестиваль українського кіно. На показ фільму “Поводир” з’їхалися люди навіть із сусідньої Данії. Ми вирішили розшукати організаторів і поспілкуватися з ними. Організатором виявилася Дар’я Ісаєва, яка переїхала до Німеччини з початком повномасштабного вторгнення РФ.
Розкажіть будь ласка про себе
Мене звати Ісаєва Дар’я, я журналіст, телеведуча. Маю активну громадянську позицію, тому у 2020 році балотувалася до Київської міської ради від «Слуги народу». Після початку повномасштабного вторгнення РФ я була змушена поїхати до Німеччини до сім’ї, де активно займалася волонтерською діяльністю. Згодом отримала грант від IJP, і два місяці провела у місті Фленсбург, де працювала у медіа SH:Z. Там же я організувала міжнародний фестиваль українського кіно.
Як вам прийшла ідея організувати такий фестиваль?
Ще в березні, коли я поїхала з України до Німеччини, я думала про те, що я можу зробити, щоб допомогти Україні виграти в цій жахливій війні.
У перші тижні після того, як я поїхала, я була волонтером, ми пакували і відправляли гуманітарну допомогу, але після того, як її перестали активно передавати, ця діяльність стала не актуальною.
Коли я приїхала до Фленсбурга я знову задумалась про те, що ще я можу зараз робити, і вже там до мене прийшла ідея організувати кінофестиваль український кінофестиваль. Я спеціально обрала фільм про українську культуру та історію. Адже за допомогою кіно можна набагато швидше і глибше донести інформацію до людей. Не всі хочуть читати книжки з історії чи занурюватися у символізм в мистецтві, а кіно говорить більш зрозумілою мовою.
Чому саме цей фільм?
Фільм “Поводир” я обрала тому, що ще 2014 року я була в Одесі на міжнародному кінофестивалі, де була прем’єра цього фільму і тоді фільм справив на мене враження.
У ньому добре змальовані деталі і багато символів, окрім того дуже яскраво показаний найжахливіший період української історії. А саме початок побудови Радянського Союзу. Період, коли в Україні відбувався голодомор, коли не збереглося жодного документа які б підтвердили, що радянська влада знищила велику кількість кобзарів. 20-30-ті роки це період доносів і розстріляного відродження, це темний період української історії і режисерові вдалося максимально глибоко це показати через сюжет фільму,
Окрім основного сюжету у фільмі глядач спостерігає і прояв української культури і те, який вигляд мають українські народні сукні, традиційне українське весілля, і може відмітити якою силою володіли Кобзарі, адже коли не було церкви, вони виконували роль священиків. Таким чином ідея української самобутності закріплюється в очах глядача.
Як проходив фестиваль? Чи багато було людей і яка реакція була у місцевої влади?
Фестиваль проходив 2 дні.
Першого дня кінопоказ відбувався для студентів університету, а другого – у головному міському кінотеатрі для всіх охочих. У другий день зал був повний. Спочатку за планом був один день – показ фільму в головному кінотеатрі міста, але потім з’явилася ідея показати фільм в університеті також.
Реакція на фільм була такою, що спочатку була тиша в залі, після титрів вже оплески та обговорення. Після фільму я спеціально організувала сесію запитання-відповідь, і перше питання, яке ставили, чи був знятий фільм до того, як почалася війна Росії з Україною, і друге – невже події фільму реальні? Глядачеві було складно повірити в розстріл неповинних сліпих кобзарів.
Щодо місцевої влади, то її підтримка мене здивувала, адже саме завдяки місту мені й вдалося організувати кінофестиваль.
Якою мовою показували фільм? І як ви отримали права на кінопоказ?
Фільм показували українською мовою з німецькими субтитрами, за права на показ я дякую ProntoFilm і особисто режисерові Олесю Саніну.
Яке найяскравіше враження з показу?
У нас не було великого бюджету на рекламу і основне просування було безкоштовним – через групи у фейсбук, інстаграм, а та було надруковано інтерв’ю в головній міській газеті. Тому найяскравіше враження в тому, що фестиваль отримав великий резонанс і зацікавленість у суспільстві. І коли я відкрила коробку з благодійним збором, крім євро я побачила данські крони, що означало, що фестиваль відвідали німці, українці та датчани.
Яка була мета створення фестивалю?
По-перше, я хотіла познайомити людей з історією України, тому що в Україні ми дуже глибоко вивчаємо історію інших країн, але навряд чи хтось із європейців знайомий з культурою та історією України. Багато європейців до початку повномасштабного вторгнення думали, що українці та росіяни, по суті, один народ – вихідці з Радянського Союзу. А мені хотілося показати і розповісти, що українці мають свою культуру, традиції і кінематограф. Глядачі могли побачити в цьому фільмі, що українці завжди хотіли зберегти свою культуру і самобутність, і стали частиною Радянського Союзу виключно тому, що іншої альтернативи у них не було.
Крім того мені хотілося підтримати тих українців, хто був змушений переїхати за 2000 кілометрів від рідного дому через війну. А всі зібрані гроші я передала до фонду допомоги дітям постраждалим від війни.
Як вам Німеччина?
Прекрасна країна, з добрими та дуже товариськими людьми, але все ж таки немає країни краще, ніж Україна.
