Євгенія Емеральд — українська снайперка з позивним Жанна д’Арк, яка служить у полку спеціального призначення НПУ Сафарі. Бізнес-минуле Євгенії значно відрізняється від її сьогоденного життя. Про її бажання стати військовою, кохання на фронті та волонтерство в тилу — у цьому інтерв’ю.
Що було найважчим у момент рішення йти на війну? Якою була реакція родини та друзів?
Рішення піти на війну з’явилося ще задовго до неї. Адже недарма 11 років тому я закінчила військову кафедру. У випадку війни я хотіла брати в ній участь офіційно. Усі ми знаємо, що явище жінки-військової в Україні не так розвинено, як, наприклад, в Ізраїлі. 2014-го року я вже ходила до військкомату, але тоді у мене була зовсім маленька дитина. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, то вже не було жодних перешкод. Це рішення було прийнято, мабуть, у перші секунди. Однак спочатку треба було зробити так, аби моя сім’я перебувала в безпеці, допомогти цивільним людям. Забезпечити спочатку спокій та безпеку їм, а потім — виконувати своє призначення. Це було рішення за покликом серця. Не для грошей, не заради слави. Єдина мета — захистити тих, хто сам себе захистити не може. Щодо реакції моїх близьких, звісно, вони були шоковані. Я це пам’ятаю як зараз. Я посадила їх за стіл, сказала, що їду на війну і це не обговорюється. Єдине, вони в мене всі запитали, коли? Я сказала, що за 30 хвилин. Усі попросили мене дати одну обіцянку: обов’язково повернутися. Як бачите, свою обіцянку я виконала!
До чого найдовше проходив процес адаптації?
Людина — така істота, яке звикає до усього. І війна не виняток. Навіть зараз, подивіться, як реагують люди: якщо раніше у всіх була паніка під час, наприклад, сирени, то зараз ми на все реагуємо із жартами. Наша нація — незламна. Ми пристосовуємося до усього. Хай як там: зима, відсутність світла, зв’язку та води — ми перетворюємо все на гумор.
Усі перепони, які я відчула на цій війні, відбувалися поетапно. Кожен місяць — нове випробування. По-перше, я різко відлучилася від свого звичного життя та оточення. Потрапила в середовище, де я нікого не знаю, де зовсім різні люди з відмінними поглядами. І усі вони чоловіки. А до них прийшла я — руда жінка із гвинтівкою! Це був перший важкий момент: опинитися в колективі єдиною жінкою. Ще й не медикинею, не кухаркою, а військовою.
По-друге, я не мала жодного друга поруч. І це було дуже важко, адже хлопці переважно приходили по двоє або по троє, тобто компаніями. А я була зовсім одна! До того ж, не було навіть з ким поговорити про це. Усе ж, я залишалася жінкою. Хлопцям я жалітися не могла, бо це був би прояв слабкості. Дуже бракувало моїх близьких, сім’ї. І цього не вистачало до останнього дня, поки я перебувала на фронті. Я до цього так і не змогла адаптуватися. Змирилася, але не звикла.
По-третє, у минулому житті я усе ж бізнесвумен. Я звикла управляти людьми, роздавати накази. А тут мені довелося підкорятися. Тут мені довелося зламати себе як особистість! Я вже була не та супержінка у бізнесі серед чоловіків. Я опинилася просто жінкою, просто солдатом серед чоловіків, де ми всі рівні й маємо підкорятися командиру. Було настільки дивно, що я без дозволу не могла нічого купити. Мені 31 рік, я звикла бути вільною! До речі, саме тому я й обрала напрямок підприємництва: аби не від кого не залежати. А тут довелося залежати. І це було дуже важким випробуванням. Щодо умов, фізичних навантажень — це нормально для мене. Я така людина, яка завжди ставить перед собою виклик у житті, мені це подобається. Тому це для мене було певне випробування, особистісний ріст.
Також, що найважче, і я до цього ніколи не звикну й не хочу звикати — втрата близьких людей, побратимів. Кожен раз, коли я про це згадую, виступають сльози, навіть зараз. Ти можеш прийняти той факт, що людини немає, але звикнути до цього ти ніколи не зможеш.
Чому з’явився позивний Жанна д’Арк? Як гадаєте, що у вас спільного із нею?
Я дуже люблю цю історичну героїню! Ще десь за місяць до повномасштабного вторгнення ми спілкувалися із моїм клієнтом з «Форбс». Говорили про політику, державу, майбутнє України. Я тоді висловила свої певні думки щодо країни та її розвитку, і він мені сказав: «Знаєш, Євгеніє, ти — наша майбутня Жанна д’Арк». Мені було дуже приємно! Після початку повномасштабного вторгнення я почала висвітлювати війну в соціальних мережах, хоча до цього не була їх активною користувачкою. Про мене почали з’являтися перші статті, зйомки. І підписники почали мене називати «українською Жанною д’Арк». Так воно і повелося. Якраз у цей момент мали обирати позивний. У кого його не було, той повинен був його вигадати. І хлопці сиділи, думали, а я — ні. Одразу написала «Жанна д’Арк». Насправді, це довгий позивний. Хтось мене називав на фронті «д’Арк», тобто кому як більше подобається.
Чим я схожа на неї? По-перше, вона була руда. Так кажуть деякі історичні джерела й такою бачимо її на багатьох картинах. Це не точно, але хочеться вірити, що вона також була рудою! По-друге, це була жінка без військового досвіду, але яка повела за собою чоловіків та націю загалом. Їй повірили. Моя історія теж чимось схожа: мені повірили! Хоча до повномасштабного вторгнення я не брала участь у бойових діях і не була пов’язана саме із війною. Жанна д’Арк була символом тієї війни та тогочасної Франції. Дуже багато підписників називають і мене символом цієї війни. Не знаю, чому, бо насправді у нас багато українських жінок-військових, просто не всі з них медійні. Насправді, я не вважаю себе особливою. Так, я була гламурною бізнесвумен, а потім пішла воювати. Але у війни немає статі та банківського рахунку. Усі стають однаковими.
До жінок в армії особливе ставлення? Була потреба «доводити» свої вміння?
Це питання дуже особливе. Я можу відповісти коротко: так. Потреба була, і була дуже великою. У тих жінок-військових, із якими я спілкувалася, була така ж сама ситуація. Але я думаю, що згодом це зміниться. Бо в період повномасштабного вторгнення вже воюють 55-57 тис жінок. Це дуже велика цифра, і вона буде збільшуватися. Зовсім скоро буде абсолютно нормально сприйматися той факт, що жінки в Україні воюють. Це буде «за замовчуванням».
Могли уявити, що на фронті знайдете кохання? Як проходила церемонія розпису?
У той день, коли я мамі та своїм подругам сказала, що йду на війну, промовила ще таку фразу: «Знаєте, дівчата, у мене таке відчуття, що на цій війні я зустріну кохання». Не знаю, чому, але мені так здавалося. Коли я потрапила на фронт, то вже мислила зовсім по-іншому. Бо це була велика сім’я. Знаєте, це як в бізнесі: у мене є правило — ніяких романтичних стосунків у бізнес-середовищі. І воно залізне! Таке ж правило в мене було і на фронті. З побратимами — жодних романтичних стосунків. Бо це виводить з ладу нашу дисципліну. Війна не іграшка. Але минав час, було дуже важко. Мені дуже хотілося, щоб в мене була кохана людина, із якою я б могла ділитися думками. Це така велика підтримка, ви не уявляєте! По-доброму я трохи заздрила одруженим хлопцям, адже в них є, з ким спілкуватися!
Десь на 4 місяць мого фронту я сиділа в підвалі засмучена і думала про себе: ну все, походу ти в цьому підвалі або помреш одна, або до перемоги точно не чекай ні на що. Яка вірогідність зустріти своє кохання в підвалі на нулі?… Також дорівнює нулю. Але Бог вирішив інакше. І ця війна подарувала кохання мого життя — мого Євгенія! Я дуже за це вдячна! Бачите, у війні все ж дві сторони медалі: вона не тільки про смерть, а й про життя в буквальному розумінні цього слова. Церемонія розпису проходила у звичній атмосфері, бо на той момент я вже приїхала до Києва, перебувала в тилу й продовжувала свою службу там в полку, адже я завагітніла. Мій чоловік усе ще перебував у гарячій зоні. Я розуміла, що нам буде дуже важко одружитися в Києві, тому ми вирішили зробити це по-простому, по-нашому, по-військовому. І я, як жінка військового, написала рапорт (аби у зв’язку із весіллям мені дали вихідні) і поїхала до свого чоловіка.
Нас розписали прямо на прифронтовій зоні! Ще й генерал Мікац, який повністю відповідає за всю Харківську область. Я не могла навіть уявити таку церемонію! Це весілля моєї мрії, адже я завжди мріяла про незвичне знайомство з моїм майбутнім чоловіком, незвичне освідчення й весілля. Як бачите, мрії збуваються!
У соціальних мережах — світлини з волонтерських поїздок. Чим зараз ще допомагаєте в тилу?
У мене був страх. Коли я перебувала на фронті, то знала, чим я займаюся і чим я корисна. Ще 2 місяці вагітності я була там, адже я не знала, що буду робити в цивільному житті. У мене був великий страх того, що я буду абсолютно некорисна й не знайду собі місця. Бо все, що я робила останні пів року — працювала зі зброєю, і дуже добре це робила. Але я дуже сильно помилялася щодо свого занепокоєння. Коли я приїхала до Києва, у мене з’явилося настільки багато справ! Я почала займатися інформаційною війною з внутрішнім і зовнішнім ворогом, що дуже важливо. Мене постійно блокують, видаляють акаунти в соціальних мережах. Разом з українцями ми зібрали за 2 тижні 2 млн гривень на допомогу ЗСУ. Зараз я освоюю ці кошти, адже я є держслужбовцем і мені необхідно все коректно оформити. Одна частина суми піде на купівлю мобільної стоматології на нуль. Тобто приїжджає повністю екіпірована машина з лікарями, оперативно всім хлопцям по черзі лікує зуби, і їде далі на іншу точку. Чому я вважаю цей проєкт важливим? Коли в мене на нулі зламався зуб, я його не могла зробити місяць. Я розумію, як це важливо. Інші кошти підуть на пікапи з ракетницями.
Продовжую далі займатися волонтерською діяльністю. Люди мені довіряють у соціальних мережах, вони мені відправляють купу всього: продукти, допомогу військовим, цивільним та дітям. І я це все беру і розвожу. Нещодавно ми їздили в Харківську область: Дворічне, Ізюм, Балаклія і тд. Ми тиждень розвозили гуманітарну допомогу. Я продовжую допомагати, але вже не їжджу в окуповані та деокуповані населені пункти, бо зараз фізично важко. Але продовжувати буду, адже для мене найголовніше — бути корисною для України й українського народу. Якщо я не можу бігати з гвинтівкою, то буду робити усе інше!
У чому бачите свою ціль сьогодні? Що зробите першим після перемоги?
Моя основна ціль вчора, сьогодні і завтра — робити все, аби наша країна розвивалася. Тобто бути корисною для України і для українців. Не боятися говорити про те, про що багато хто мовчить. Висвітлювати ті важливі теми, про які необхідно знати. Моя функція — революційна. Вона була такою на фронті і залишається такою ж у тилу. Дуже часто мене питають, чи я не не боюся отак казати свої думки. Ні. Я не боюся. Я вважаю, що це мій шлях, і я буду його дотримуватися. У мене багато планів, але я намагаюся жити сьогодні, і якщо мої плани будуть здійснювати — це добре. Якщо щось буде йти не так — це теж добре. Що я зроблю першим після завершення війни… Знаєте, я це вже все зробила. Раніше я писала про те, що як після завершення війни кину курити та вийду заміж. Я вже кинула курити та вийшла заміж. Значить, скоро закінчиться війна!
Матеріал підготувала Анастасія Старченко
Фото з архіву Євгенії Емеральд
