+38(050)6630132 businesswoman.if@gmail.com

У нас є чому вчитися одне в одного

У нас є чому вчитися одне в одного

Сюзанна Морейра очолює департамент Protecao Cevil (Захист цивільного населення), а також відповідає за інтеграцію українських біженців у м. Віла Ду Конду та районі. 

Із боку місцевої влади було зроблено багато кроків для максимальної допомоги та адаптації біженців:

— створено Cabinet de Apoio — спеціальний відділ, куди біженці звертаються за інформацією. Для того, щоб українці могли зрозуміти усі нюанси, місцева влада офіційно прийняла на роботу українку, яка безпосередньо працює з біженцями і є комунікатаром між ними та владою.  

— надано тимчасові місця проживання та запропоновано роботу. 

— у дитсадку створено українську групу, для дітей шкільного віку створені умови для навчання і адаптації. 

— відкрито Український Культурний Центр, який відповідає за культурну інтеграцію біженців. 

— надається продуктова допомога, яка транспортується і роздається «руки в руки».

Із Сюзанною ми зустрічаємося в її кабінеті, який знаходиться у відділені поліції. 

Сюзанно, ви жінка у поліції, очолюєте департамент Цивільного Захисту, де майже одні чоловіки. Ваша робота пов’язана зі стресом, адже ви кожен день стикаєтеся з проблемними випадками. Поділіться, будь ласка, де знаходите сили?

Мені подобається моя робота, і те, що вона дуже динамічна. Велика частина пов’язана з комунікацією та допомогою іншим. І кожен день — це виклик. Але у нас створена чудова команда, де є взаємодія між підрозділами і розуміння спільної мети. Те, що ми допомагаємо розв’язувати проблемні ситуації та знаходити вихід із них, дає сили. Я була обрана на цю посаду,  для мене це велика місія. Важко «відключатися» від робочих моментів, бо немає сталого графіку, і я можу почати роботу вдосвіта. Але я дуже люблю свою роботу і все те, що з нею пов’язано. Я не можу врятувати увесь світ, але якщо я здатна змінити на краще життя хоча б однієї людини, то я це обов’язково зроблю. 

Що допомагає знаходити ресурси?

Концентруюся на вирішенні проблеми. Намагаюся трішки відділити емоційний фактор і знайти найкраще рішення

Розкажіть, будь-ласка, про роботу Кабінету Допомоги, який ви координуєте

Чесно кажучи, ми не очікували такої кількості біженців. Але коли зрозуміли, що кількість українців буде набагато більше, ніж ми очікували, одразу почали діяти. 

Для допомоги у роботі з біженцями ми запросили українку Анастасію, яка є теж біженкою.  Це допомогло прискорити комунікацію: українська з біженцями і англійська з нами. Адже люди приїхали в стресі, закриті, тому одна з перших задач — це пояснити, «зняти кригу». 

І ми дуже вдячні за цей жест! Адже тепер кожному можна звернутися і задати питання, поділитися. Наскільки я знаю, таке рішення було запроваджено тільки в нашому місті. Це дійсно серйозний жест допомоги. 

З якими психологічними викликами ви зіткнулись?

Мене вражає те, що українці — дуже сильна нація. Незважаючи на всі важкості й горе, яке принесла війна, у вас є сили продовжувати йти вперед, бажання адаптуватися і діяти. Ви посміхаєтесь і транслюєте віру, що все буде добре. І нам є чому у вас вчитися. Ви не скаржитесь на життя, хоча зараз воно дійсно нелегке. 

Влада відреагувала досить швидко. Біженці були інтегровані в нашу систему охорони здоровя, були надані сімейні лікарі. Також відразу ми звязалися з IEFP (інститут, який надає курси з перепрофілювання — отримання нової професії) щодо допомоги з роботою, мовою для швидкої інтеграції. 

Також відразу біженці були поставлені на біржу для отримання фінансової допомоги та пошуку роботу. 

Як вирішується питання з житлом? Віла ду Конде — курортне місто, і з орендою тут завжди важко.

Ми взаємодіяли з Casa Misarecordia (Будинок Милосердя), який розміщував біженців та надавав і надає трьохразове харчування. Відгукнулося місцеве населення, яке тимчасово надало житло. Але це питання потребує вирішення. 

Які ваші очікування щодо майбутнього?

Впевнена, що українці адаптуються та стануть невід’ємною частиною нашого життя і культури. У нас є чому вчитися одне в одного.

Матеріал підготувала Анна Воронова

Фото з архіву Сюзанни Морейри