На момент повномасштабного вторгнення росії в Україну Марія Чорна очолювала Кіровоградську область. Перші кілька тижнів були одними з найбільш напружених. Саме в цей період закладався фундамент безпеки регіону: формувалась територіальна оборона, розгортались блок-пости тощо. Рішення мали бути швидкими і виваженими. Права на помилки не було.
Хоч і кажуть, що війна не жіноча справа, проте з колосальною відповідальністю Марія Чорна впоралась. А вже в березні вирішила змінити фокус діяльності й присвятила себе допомозі іншим. Далі — про те, як жінки в центрі країни стають опорою для людей.
Пані Маріє, розкажіть більше про Кіровоградщину в умовах війни.
Із 24 лютого через нашу область пройшли сотні тисяч людей зі східних і південних областей. Хтось проїжджав просто транзитом, хтось знайшов у нас прихисток і почав будувати життя з нуля. Родини виїжджали без нічого, голі й босі в прямому сенсі цього слова. Будинки, речі — це все нічого не має значення, коли треба рятувати життя,
Але тиждень-два, і у людини проходить перший шок. Вона починає ставити собі питання: а що далі?
Дякувати Богу, я не знаю, що значить втратити житло. Але бачила очі тих, хто пережив це. Цього мені було достатньо. Я усвідомила: мій обов’язок — такі родини підтримувати. І тільки прийняла це в душі — отримала пропозицію від Ганни Крисюк стати координаторкою Міжнародного штабу допомоги українцям у Кіровоградській області. Без жодних роздумів погодилась. Підтримую і військових, і переселенців.
Може складатися хибне уявлення, що волонтерити – легко. Як Ви особисто це проживаєте?
Я ніколи не сиджу на місці. Бездіяльність і байдужість сприймаю дуже гостро, буквально як деградацію і моральну смерть. І вже маючи досвід у волонтерстві, можу сказати точно: це не для слабких духом людей.
Немає режиму та графіку. Ти маєш бути на зв’язку 24/7. Домовлятися про поставки, розвантажувати, сортувати, роздавати, стежити, щоб машина доїхала до місця призначення, надавати звіти міжнародним партнерам. Це серйозні речі.
Гуманітарна допомога не падає з неба. За кожним вантажем — сотні телефонних дзвінків, тисячі витрачених нервових клітин. Але все це компенсується, коли бачиш, як радіють цій допомозі люди.
Вас хтось підтримує у цій справі?
Є чудова приказка: гуртом і чорта поборемо. Для мене важлива взаємодія. У питанні допомоги не можна бути монополістом. Не можна сидіти і чахнути над тоннами речей як Чахлик Невмирущий над своїм золотом. Я отримую вантажі для Кіровоградщини від Міжнародного штабу та інших партнерів. Далі ділюсь ними з іншими волонтерськими організаціями. Це нормальна і дієва практика.
Когось зі своїх партнерів можете виділити? Хто Вас надихає?
У мене багато друзів-волонтерів. Усі вони заслуговують на повагу. Виділити когось одного дуже важко. Але не можу не згадати про благодійний фонд «Прихисток». Його ініціювали Тетяна Босько й Віта Панкул. І це приклад того, як дві тендітні дівчини відкрили своє серце іншим, взяли на себе відповідальність і почали робити велику справу. Спочатку вони допомагали захисникам: готували їжу. Згодом почали розуміти, що є люди, які покинули свої домівки через бойові дії і теж потребують підтримки.
І ось який вихід дівчата придумали. У селі Панчеве, де вони проживають, є багато порожніх хат. Більшість з них пустували понад 10 років. Своїми руками Тетяна та Віта привели їх до ладу, облаштували та занесли необхідні речі для життя: посуд, ковдри, подушки, постільну білизну, матраци, деякі меблі. Навіть подбали про інтер’єр. Невід’ємним елементом дизайну стали килими на стінах та підлозі.
Бувало так, що виходило привести до ладу дві-три хати за день. Звичайно, траплялися дні, коли від роботи з ніг падали. Але все одно не здавались. І саме завдяки їхній силі духу дах над головою є в родин з Сєвєродонецька, Луганська та Краматорська. Без перебільшення дівчата їм дали шанс на нове життя. На цьому вони могли б зупинитись. Але ні. Для людей, які рятуються від війни, вони збирають одяг, дитячі іграшки, предмети гігієни та продукти харчування. У цьому і я їм допомагаю, і односельці. Своїм прикладом Тетяна та Віта показують, що головне — мати віру, силу та рішучість. Я пишаюсь такими людьми.
Українці об’єднуються і роблять неможливе. Ми разом, ми — єдине ціле, і нас не перемогти. У цій війні обов’язково буде крапка. І поставимо її ми. У цьому переконана на 100%. З такими щирими та дієвими людьми інакше бути просто не може.
Матеріал підготувала Катерина Ободовська
Фото з архіву Марії Чорної
