Олександра Русецька, чемпіонка Європи з джиу-джитсу, срібна призерка чемпіонату світу з джиу-джитсу, володарка коричневого поясу, інструкторка однойменного бойового мистецтва. Щоб дізнатися детальніше про джиу-джитсу, а також вмотивуватися займатися спортом, читайте наше інтерв’ю з Олександрою!
– Олександро, вітаю! Для початку, що таке джиу-джитсу?
Джиу-джитсу – змішаний стиль боротьби, у якій можна використовувати майже всі можливі больові й задушливі прийоми. Окрім того, під час змагань, наприклад, є певні позиції, за які дають бали. Щобільше балів, то більше шансів виграти. Заборонені лише прийоми, які є травмонебезпечними для хребта та деякі прийоми на коліна.
– Чому почали цим займатися?
На перше тренування мене привів мій найкращий друг. Мені було 16 років, ми посперечалися, і я програла суперечку. Тоді він попросив мене прийти на тренування. Мені сподобалося, я почала регулярно туди ходити. Перший мій бій був у категорії 60 кілограмів, коли я була взагалі 40. Він був не надто осмисленими. Тоді я програла, не дуже розуміла, що там і до чого. Але дуже хотіла виступити ще раз, займалася ще місяць чи два. На третій раз прийшла певна відповідальність. Потрібно було повірити в себе – ти працювала, старалася, тепер покажи, що можеш. З часом друг справу покинув, а я лишилася.
– Що означає коричневий пояс?
У бразильському джиу-джитсу є різні пояси, які відповідають твоєму рівню. Загалом їх 5. Білий – базовий, синій – майстер спорту, потім пурпурний, який визнають у всьому світі, він дає можливість бути інструктором. У мене коричневий пояс – це вже досить високий рівень, особливо в нашій країні. Останній пояс – чорний, до якого я зараз прагну. Немає якогось конкретного екзамену, під час якого вирішується чи отримаєш ти новий пояс, чи ні. За це відповідає наставник, який стежить за твоїми досягненнями. У кожного тренера свій погляд на це питання, але в основному всі дивляться саме на досягнення. Зазвичай у кожного різна мета, хтось хоче стати чемпіоном України та зупинитися на цьому, а в когось вищі цілі – стати чемпіоном Європи, зайняти певні місця. Є багато федерацій. Наприклад, я виступаю з національною збірною, а є арабські, американські, які також влаштовують свої чемпіонати світу та Європи. І вони трошки різні за рівнем престижу.
– Які у Вас амбіції?
До карантину я проходила відбір на Всесвітні ігри, на які може потрапити лише одна людина з країни. Ці ігри – другі після Олімпійських. Вони проходять в Америці. Зараз карантин, і плани трохи зіпсувалися. Але я вірю, що через рік зможу туди потрапити. Карантин трохи вплинув на мою діяльність, насамперед тому, що в мене були якісь конкретні цілі, а зараз я не можу їх реалізувати. Це залежить не від мене, я ж не можу організувати змагання, провести їх. На жаль, на ситуацію у світі вплинути не можна. Тому зараз стоїть питання навіщо тренуватися, якщо не можеш себе реалізувати. Ти до чогось готуєшся, чогось очікував. Зараз трохи складно тренуватися, коли не йдеш до чогось конкретного.
– Як спортсменка скажіть чому людям потрібно займатися спортом?
Мені спорт допоміг розкласти у своїй голові все по поличках – життєві цілі, цінності. Він навчив мене поважати людей, їхню працю. Для кожного це індивідуально, кожному спорт дає щось своє, важливе. Дехто займається задля самозахисту, хтось просто хоче стати сильнішим, хтось відпочити морально. У спорті я постійно відчуваю свій розвиток, мені це подобається. Немає такого моменту, щоб я відчувала, що я вже все вивчила та більше тут робити нема чого. Завжди є куди рости. У нашому залі займаються люди абсолютно різного віку. Приходять 50-річні новачки. Починати можна в будь-якому віці. Взагалі, хотілося б побажати кожній людині знайти себе, справу, яку любитимеш.
– Які стереотипи виникають у людей щодо спорту?
Є такий стереотип, що всі дівчата, які займаються єдиноборствами, ні про що не думають. Бразильський джиу-джитсу – це такий вид спорту, коли думати потрібно багато, постійно продумувати свою гру наперед, вибудовувати тактику. Задача якраз у тому, щоб обманути опонента, аби він не зрозумів, що ти зараз робитимеш. Ти не можеш бути дурним апріорі. Є такі спортсмени, яких дуже оберігають їхні тренери, і вони нічим не займаються, окрім як тренувань. У них немає часу читати чи розвиватися в інших напрямках. Вони просто ходять на тренування, мають задачі та виконують їх. У бразильському джиу-джитсу тренер не займає такої великої частини життя, ти маєш сам прагнути, сам маєш хотіти цим займатися, а тренер просто тобі допомагає.
Ще є такий момент, що коли в спортсменів беруть інтерв’ю, вони часто дуже втомлені, не завжди виходить швидко зібрати свої думки докупи.
– Які емоції відчуваєте під час боротьби?
Зазвичай емоції є перед тим, як виходиш на килим. Коли ти там, емоцій ніяких немає. Твоя задача – боротися. Ти не можеш думати більше ні про що, окрім як що потрібно зробити в цей момент. Перед виходом – от там емоції. Не те щоб страх, а якесь почуття відповідальності, що тобі потрібно викластися на всі 100%. Іноді можна програти, але відчувати, що зробив усе, що міг. А іноді виграєш і думаєш, що міг би зробити краще.
– Чи часто трапляється емоційне вигорання в спорті?
Багато хто про це говорить, на щастя, у мене такого не було. Я знаю людей, у яких були серйозні травми, після чого вони вже не змогли нормально тренуватися. Колись я теж отримал травму, вивих плеча, тоді трохи почала себе жаліти, але з часом це пройшло.
