– Як склалося, що Ви опинилися в Парагваї?
Ми не планували великий переїзд заздалегідь і точно не мали готового сценарію. Інформації про Парагвай було небагато, і рішення визрівало не з раціональних розрахунків, а з внутрішнього відчуття. Воно було водночас спонтанним і дуже усвідомленим — сміливим кроком, на який ми наважилися, прислухаючись до себе.
Для нас було принципово важливо знайти країну, де є українська діаспора. Ми шукали не просто нове місце для життя, а простір, у якому можна зберегти відчуття свободи, ідентичності та внутрішньої опори. Під час пошуку ми постійно зустрічали українців і поляків — людей, з якими могли спілкуватися рідними мовами. Це стало для нас своєрідним знаком, що ми рухаємося у правильному напрямку.
Особливо вразило те, як тут, на іншому континенті, у Латинській Америці, люди бережуть українську культуру. Вони говорять українською, передають її дітям, щиро переживають за Україну і навіть через багато років життя поза її межами продовжують вважати себе українцями. Це справжнє диво — бачити Україну так далеко від дому, але водночас відчувати її так близько.
Підготовка до переїзду тривала близько півтора року. Спочатку приїхала лише частина нашої родини. Через моє навчання та навчання старшої дитини нам довелося на певний час розділитися. Цей період став дуже важливим: він дозволив поєднати інформацію з реальністю, перевірити очікування на практиці й глибше відчути середовище, у якому ми планували жити.
Побачене перевершило наші очікування. Ми з чоловіком залишилися дуже задоволені і згодом возз’єдналися всією родиною. Крок за кроком Парагвай став для нас не просто країною проживання, а місцем, де ми почали будувати новий етап життя — усвідомлено, з вдячністю та внутрішнім спокоєм.
– Як вам живеться в країні сьогодні? Що вам найбільше подобається — клімат, ритм життя, місцева культура?
Життя в цій країні сьогодні для нас — це насамперед про сповільнення і внутрішню ясність. Тут набагато легше зосередитися на собі, відчути власні внутрішні стани, співвіднести їх із тим, що відбувається навколо. Клімат, природа, ритм життя — усе ніби запрошує жити не в постійному поспіху, а більш усвідомлено, з опорою на себе.
Іноді виникає відчуття, що ми — люди з майбутнього, які ніби повертаються до простішого, первинного способу життя. Не для того, щоб відмовитися від розвитку, а щоб дати собі більше простору для осмислення внутрішнього світу, цінностей і справжніх бажань. Це життя вчить слухати себе уважніше й дивитися на багато речей під іншим кутом.
Водночас я добре розумію, що ця країна — не для всіх. До неї потрібно бути готовим. Готовим змінюватися, приймати виклики й проходити внутрішні випробування. Імміграція сама по собі є серйозним уроком, який оголює багато питань: хто ти, навіщо ти тут, що для тебе справді важливо.
Чим більш усвідомлено ти підходиш до цього рішення — з чітким розумінням своїх мотивів і внутрішньої опори, — тим більше з’являється свободи, ясності та глибини. У цьому сенсі країна стає справжнім учителем. Вона не обіцяє легкого комфорту, але надихає на розвиток, на власні ініціативи, на відкриття нового — у собі, в людях, у нестандартних підходах і місцевій культурі.
– Чим ви займаєтесь паралельно? Розкажіть, будь ласка, про свою професійну діяльність та справи, які ви розвиваєте.
Моя професійна діяльність сьогодні охоплює кілька напрямів, але всі вони об’єднані спільною ідеєю — створювати не просто продукт, а простір, у якому людина може відчути красу, сенс і внутрішній комфорт.
Один із ключових напрямів пов’язаний з естетичною сферою. Для мене було принципово важливо створити не просто салон краси, а атмосферу й емоцію — місце, де людина може відчути себе красивою, прийнятою і побаченою. Разом з українськими партнерами ми поєднали естетику та високий професіоналізм. Я працюю як стиліст нігтевої індустрії, моя партнерка Ганна— стиліст-перукар. Так з’явився наш невеликий, але дуже живий простір для творчості — студія краси, у якій кожна деталь має значення.
Паралельно ми розвиваємо сімейну справу у гастрономічній сфері. Це виробництво м’ясної продукції домашнього класу: ковбаси, сушене м’ясо, джерки, кабаноси. У перспективі ми плануємо розширення — власне вирощування м’яса та впровадження нових підходів до виробництва. Для нас важливо не просто робити продукт, а знайомити місцеву спільноту з новими смаками, з українською культурою харчування та якісним, чесним продуктом.
Окремим напрямом для мене стало створення корисних альтернатив солодощам. Ідея народилася з особистого досвіду — коли в новому середовищі особливо гостро відчуваєш, чого бракує для балансу та здоров’я. Так з’явилися продукти без зайвого цукру, але з сенсом і турботою про людину.
Водночас я багато працюю з мовою та культурою. За роки життя в Європі я побачила великий запит на українську мову, особливо серед родин, які живуть у багатомовному середовищі. Багато з них прагнуть зберегти і передати українську ідентичність своїм дітям. У майбутньому я бачу створення освітніх та культурних проєктів, пов’язаних з українською мовою, традиціями, святами та цінностями — як для українців, так і для місцевої спільноти.
Творчість для мене — це ще й спосіб відновлення. У вільний час я займаюся рукоділлям, створенням дитячих іграшок, вишивкою. Це допомагає зберігати внутрішній баланс, здоров’я і відчуття цілісності.
Ми активно беремо участь в українських і польських заходах, що проходять у країні, спілкуємося з різними спільнотами й намагаємося бути живою, цікавою частиною цього середовища. Цей досвід надихає, мотивує і відкриває нові можливості для співпраці та розвитку.
Я вірю, що попереду ще багато ініціатив і проєктів, які будуть цікавими не лише місцевим мешканцям і українцям, що тут живуть, а й тим, хто приїжджає сюди відкривати для себе нову країну та новий досвід.
– Як, на вашу думку, у Парагваї ставляться до України? Чи відчуваєте ви підтримку або інтерес до нашої культури з боку місцевих мешканців?
З нашого досвіду, ставлення до України в Парагваї є дуже доброзичливим і відкритим. Ми жодного разу не стикалися з агресією чи упередженням — навпаки, місцеві мешканці демонструють щиру цікавість, повагу та людське співпереживання.
Люди активно цікавляться Україною, ставлять запитання, співчувають подіям, що відбуваються, і висловлюють підтримку. Відчувається живий інтерес до нашої культури й традицій: запитують про українські страви, про значення тих чи інших продуктів, про свята. Часто просять навчити їх простих слів українською — як привітатися чи подякувати — і з радістю їх використовують.
Цікаво, що зовні мене часто сприймають як парагвайку. Я темніша за типових європейців, а більшість приїжджих тут — світловолосі, і їх нерідко вважають німцями. У Парагваї справді велика німецька громада, тому такі помилки трапляються. Загалом місцеві не намагаються чітко розрізняти європейські національності — для них це не принципово.
За весь час ми жодного разу не відчули негативного ставлення до себе як до українців. Навпаки, люди часто допомагають, підказують, де розташовані українські поселення, де живе багато українців, намагаються бути корисними. Ставлення до українців тут нічим не відрізняється від ставлення до представників інших національностей — з повагою і відкритістю.
Найчастіше нас запитують, чи ми туристи, чи переїхали жити в Парагвай. І коли чують, що люди обирають цю країну для постійного проживання, це викликає щирий інтерес і навіть певну гордість — за те, що хтось свідомо обирає їхню країну.
Українці живуть у Парагваї вже багато років, і місцеві добре знайомі з елементами нашої культури. Вони беруть участь в українських танцювальних колективах, співають українські пісні, із задоволенням слухають наші народні мотиви. Українська громада тут уже давно стала органічною частиною місцевого культурного простору.
Водночас нові хвилі українців привносять щось свіже, нове — і це знову викликає інтерес. Тому ставлення до України й українців сьогодні можна охарактеризувати як щире, тепле і позитивне, з тенденцією до ще глибшого взаємного пізнання в майбутньому.
Читайте також: Харківський ансамбль емалевих панно потрапив до Книги світових рекордів
Автор матеріалу: Олена Жукова
Фото: Олена Жукова