Професійний шлях не завжди починається з чіткого усвідомлення покликання. Іноді це роки пошуку, особистого досвіду, переосмислення та поступового розуміння того, де саме ти можеш бути найбільш корисною іншим. Саме таким шляхом у психотерапію прийшла Олена Новікова — фахівчиня, для якої робота з людиною стала не просто професією, а справою життя.
Ексклюзивно для Міжнародного глянцю Business Woman — розмова з Оленою Новіковою про професійний шлях, внутрішню опору, особисті трансформації та силу допомагати іншим знаходити власний шлях. У відвертій розмові говоримо про понад два десятиліття практики, зміни у професійному баченні, роботу з людьми та те, чому справжня підтримка — це не готові відповіді, а можливість допомогти людині почути саму себе.
Що привело вас у психотерапію? Чи був у вашому житті момент або особиста історія, після якої ви зрозуміли, що саме цим хочете займатися?
Я не можу сказати, що одного дня прокинулася в якомусь віці й зрозуміла: «Я буду психотерапевтом». Я б, скоріше, назвала це шляхом, на який я стала у 2003 році.
У професію я прийшла через інтерес до людини. Мені завжди було цікаво зрозуміти, чому людина чинить певним чином, що стоїть за її страхом, агресією чи залежністю, чому вона не може вийти з токсичних стосунків або чому не наважується обрати власний шлях і жити так, як насправді хоче.
За ці роки моє уявлення про психологію, психотерапію та консультування, звичайно, дуже змінилося. Спочатку мені справді хотілося допомагати людям – можна навіть сказати, рятувати їх. Але поступово я зрозуміла, що психотерапія – це не про поради й не про спроби виправити життя іншої людини.
Психотерапія – це про здатність вчасно бути поруч. Саме в тому місці, де людині настільки важко, що навіть залишатися наодинці із собою стає нестерпно.
Я не можу прожити життя клієнта і не можу зробити його вибір замість нього. Але можу певний час іти поруч – доти, доки він знову не відчує власну внутрішню опору.
І, чесно кажучи, після стількох років практики мені досі цікаво працювати з людьми. Я розумію, що людина не може уникнути складних ситуацій у житті. Але вона здатна відновлюватися, знаходити нові сенси й робити те, на що раніше вважала себе нездатною.
Саме можливість бути свідком цього процесу є найціннішою для мене.
Ви працюєте з людьми, які пережили дуже складні життєві обставини, і водночас займаєтеся волонтерством. Що ця робота змінила у вас самій – як у професіоналці та як у людині?
Ця робота навчила мене набагато менше судити людину і не намагатися її виправити.
Сьогодні я працюю з людьми з різних куточків світу – з Німеччини, Польщі, Аргентини, Литви, Естонії. І коли багато років працюєш із дуже різними запитами – травмою, втратою, тривогою, залежностями, розладами харчової поведінки, – стає особливо добре видно одну просту річ: за будь-якою поведінкою, яку ми спочатку можемо назвати неправильною чи незрозумілою, майже завжди стоїть певна життєва історія.
Людина не прокидається вранці з бажанням зруйнувати своє життя. Дуже часто вона просто намагається впоратися з тим, із чим колись не змогла впоратися інакше. І найчастіше дуже довго намагається зробити це самостійно.
Війна ще більше поглибила моє розуміння людини. Я зустрічала людей, які втрачали дім, близьких, звичне життя, відчуття безпеки. І водночас бачила неймовірну здатність людини продовжувати жити, працювати, виховувати дітей, допомагати іншим – незважаючи ні на що.
Тому сьогодні я набагато більше думаю не про те, що з людиною не так, а про те, що з нею сталося. І що їй зараз потрібно для того, щоб знову відчути себе живою.
Волонтерство для мене стало продовженням цієї філософії за межами кабінету психолога. Це можливість бути корисною людям, які опинилися у складних життєвих обставинах, і робити свій внесок там, де я справді можу допомогти.
Психотерапія допомагає конкретній людині, яка приходить зі своїм запитом. Волонтерство дає можливість робити щось для ширшої спільноти. Але я не бачу між цими двома речами великої прірви.
Тому що в обох випадках ти, по суті, говориш людині:
«Ти не один. Ти не одна. Я бачу, що тобі важко. І я готова зробити те, що можу».
Ви працюєте і з дітьми, і з дорослими. Чи змінилося ваше розуміння людської психіки після роботи з українцями, які пережили війну, вимушений переїзд, втрату дому або близьких?
Так, я працюю і з дітьми, і з дорослими. І, звичайно, за роки практики моє розуміння людської психіки дуже змінилося.
Останні роки війни особливо чітко показали мені, наскільки важливо не патологізувати нормальну реакцію людини на ненормальні обставини.
Тривога, безсоння, дратівливість, труднощі з концентрацією, страх, почуття провини, емоційне оніміння – це не завжди ознаки того, що психіка «зламалася». Іноді це психіка, яка робить усе можливе, щоб допомогти людині вижити в надзвичайно складних обставинах.
Особливо добре це видно в роботі з дітьми. Дитина не завжди може сказати: «Я переживаю травматичний досвід» або «У мене депресія». Натомість вона може почати погано спати, ставати агресивною, замикатися в собі, боятися залишатися сама, регресувати в поведінці або втрачати інтерес до того, що раніше приносило їй задоволення.
І тоді завдання дорослого – побачити за поведінкою почуття. Не засуджувати дитину й не сварити її за те, що вона «погано поводиться», а зупинитися і запитати себе: що з нею відбувається? Що вона зараз переживає? Якої допомоги потребує?
Насправді те саме стосується і дорослих. Якщо людина втратила дім, дуже важко просто сказати їй: «Вам потрібно адаптуватися до нових умов». Якщо людина переїхала в іншу країну, недостатньо сказати: «Просто адаптуйся».
Спочатку потрібно визнати сам факт втрати – втрати дому, стабільності, звичного життя, здійснених мрій і, можливо, навіть певного бачення свого майбутнього.
Так само і з втратою близької людини. Я не думаю, що людині в момент горя потрібно говорити: «Час лікує». Іноді їй потрібен не той, хто намагається швидше позбавити її болю, а той, хто здатен витримувати цей біль разом із нею.
Бо деякі втрати не потрібно забувати. З ними потрібно навчитися жити.
Мабуть, це одна з найважливіших речей, яких мене навчила практика останніх років: не поспішати змінювати людину, не шукати простих відповідей там, де їх немає, і залишатися людяною навіть у найскладніших ситуаціях.
Якщо відкинути професійні титули – психолог, психотерапевт, волонтер – якою людиною ви відчуваєте себе сьогодні? Що для вас є найважливішим у житті та заради чого ви продовжуєте робити те, що робите?
Якщо відкинути всі назви й ролі, я, напевно, просто людина, якій важливо бути корисною. Не рятівницею, а саме корисною – тією, яка може щось дати, щось передати іншому.
Мені важливо знати, що після зустрічі зі мною людині стало хоча б трохи зрозуміліше, що з нею відбувається. Що вона перестала так сильно себе ненавидіти. Що змогла вперше сказати «ні». Що після багатьох років дозволила собі відпочити. Що наважилася попросити про допомогу.
У психотерапії зміни дуже часто бувають маленькими. І не варто очікувати, що це обов’язково буде якась грандіозна трансформація.
У процесі терапії немає тієї красивої інстаграмної історії, де все змінюється за один момент. Там є маленькі кроки. Але саме з таких змін часто і складається нове життя, до якого людина прагнула.
Для мене також важливі близькі люди, сім’я, можливість працювати, вчитися, розвиватися. І дуже важливе відчуття, що моє життя має сенс не тільки для мене. Це одночасно і приємне відчуття, і велика відповідальність.
Я багато разів переконувалася: людину неможливо врятувати від усіх труднощів. Але можна не залишити її саму в той момент, коли їй особливо важко.
Я розумію свою відповідальність і знаю, що не можу врятувати всіх. Але можу бути поруч із кимось одним і дати йому саме те, чого він зараз потребує.
Можливо, саме в цьому для мене і полягає суть психотерапії: не зробити людину іншою, а допомогти їй знову зустрітися із собою – і навчитися приймати себе.
І, мабуть, саме заради цього я продовжую.
Читайте також: Жінки в Туреччині: освіта, робота, доходи та політичне представництво в цифрах
Авторка: Олена Жукова
Фото: з архіву героїні