Наталія Панченко: Ми вже в дорозі до самоідентифікації

«Ми вже в дорозі до самоідентифікації», – Наталія Панченко, яскрава представниця української діаспори в Польщі, лідерка громадської ініціативи «Euromaidan-Warszawa», членкиня низки суспільних організацій і продюсерка українського медіа-проєкту «Ukraїner».

   Наталіє, Ви вже понад 10 років проживаєте у Варшаві. Розкажіть, як взагалі потрапили до Польщі?

   Я народилась у селі Тарасівка, Полтавської області. Навчалася свого часу в Полтавській державній аграрній академії і звідти поїхала повчитися на стипендію до Варшави. Спочатку це мав бути обмін на місяць, але коли термін навчання добігав кінця, з огляду на мою успішність у навчанні, Рада факультету запропонувала мені залишитись і закінчити магістратуру їхнього університету. Я, звичайно ж, погодилась. Потім, так трапилось, що ще під час навчання мені запропонували першу роботу, потім наступну і так склалось, що я залишилась у Польщі й живу тут вже одинадцятий рік.

   Фактично, Ви є представником української діаспори в Польщі. Як загалом поляки ставляться до українців?

   У цьому питанні найгірше, що можна зробити – узагальнити. Ставлення дуже різне. Бо є різні поляки і є різні українці. Слід зазначити, що коли я приїхала до Польщі, 10 років тому, то ставлення поляків до українців було зовсім іншим, ніж зараз. Але й кількість та «якість», якщо це можна так назвати, українських мігрантів тут була теж зовсім іншою. Коли я приїхала тут майже не було українців, а ті хто були – переважно студенти, викладачі, чи працівники міжнародних компаній. Іноді бізнесмени і зовсім небагато заробітчан, переважно із Західної України. Адже ще 20-25 років тому сенсу переїжджати українцям до Польщі абсолютно не було, Україна жила на тому ж самому рівні, або ж навіть ще краще. Пам’ятаю, коли я приїхала в університет, всі дивувалися, бо я була однією студенткою з України на потоці з двохсот студентів, а на весь університет (близько 30 тисяч студентів) українців було кілька.

Зараз же ситуація кардинально інша. Кількість і якість мігрантів дуже змінилась. Після 2014 року почався великий наплив українців. Вони приїжджали, не знаючи мови, їм було все одно, яку роботу виконувати, адже здебільшого люди просто тікали від війни й скрутного економічного становища. З таким різким напливом, звичайно ж, збільшилась і кількість побутових проблем, що притаманно будь-якому суспільству. Але у Польщі все ще й підсилювалося історичними темами. Часто бували історії, коли поляки, наприклад, питали в українців за Бандеру, Шухевича, Волинську різню, а люди просто через свою неосвіченість не розуміли про що йде мова, співрозмовникам же видавалось, що ті уникають теми, й на цьому тлі розгорався конфлікт, який вже просто побутовим назвати складно.

Річ у тім, що поляки дуже болісно сприймають історичну тему, зокрема Волинську трагедію, яка відбулась у 1943 році. Ця тема була в польському суспільстві болісною завжди. Але десь у 2014-2015 роках її почали активно розкручувати в інтернеті. Спочатку в коментарях, далі пішли статті на правих та проросійських сайтах з посилом в стилі «українці погані, вони вас різали на Волині, а ви їх підтримуєте». Тема набувала популярності, і згодом, не без підтримки певних політичних кіл, просто вийшла на передній план.

   Ви сказали, що у 2014 році почався великий наплив українців. З чим пов’язана ця масштабна міграція?

   По-перше, з економічною ситуацією в Україні та війною, яка змінила життя багатьох людей. По-друге, польський ринок зараз розвивається і потребує робочих рук, тому так склалось, що люди мають куди їхати. У Польщі дійсно немає кому працювати. Адже, якщо понад 1,5 мільйона українців знайшли у Польщі роботу, значить вона для них тут є.

Звичайно, є люди в суспільстві, які дискутують і зациклені на історії, але їх меншість. Свідомі, освічені люди, інтелектуали, ті, хто коментує цю ситуацію на експертному рівні, відзначають, що якби не було українців у Польщі, то польська економіка ніколи не була б на тому рівні, на який вона піднялася за останні п’ять років. Бо вона вирвалася саме завдяки тому, що на неї працює близько 1,5 мільйона українських працівників, адже польських просто немає: вони виїхали закордон.

   Що можете розповісти про свою громадську діяльність?

   Ой, про це я можу розповідати довго, адже беру участь у ряді різних ініціатив, але більше зосереджуся, мабуть, на нашій громадській ініціативі «Євромайдан-Варшава». Вона створилася фактично у 2013-му році, коли ми почали підтримувати українську Революцію Гідності й виходити на мирні протести під Посольство України у Варшаві. Тоді ми були єдиним закордонним Євромайданом, який стояв безперервно від листопада до лютого. Ми виходили під Посольство щодня. Крім того, що протестували у Польщі, ще їздили на Майдан до Києва та  постійно збирали і передавали туди гроші і гуманітарну допомогу. Потім, коли почалась війна організували збір гуманітарної допомоги на фронт: для української армії, добровольців та цивільного населення. Нам вдалося  зібрати понад 1 млн злотих на бронежилети, каски, Целокс (кровозупинний засіб для поранених), прилади нічного бачення та карети швидкої допомоги. Передати 78 тонн теплих речей, військового одягу, продуктів та засобів гігієни. Крім цього, ми звичайно ж, продовжували організовувати вуличні акції та адвокаційні і правозахисні заходи, спрямовані на звільнення українських політв’язнів з російських тюрем. Проводили у Варшаві міжнародні акції: #LetMyPeopleGo, #FreeSavchenko, #SaveOlegSentsov, #FreeAseyev, #LiberateCrimea. Гуманітарної допомоги ми більше не передаємо, на щастя, з часом держава змогла забезпечити армію всім необхідним, а от адвокаційними акціями займаємось і зараз. Пишемо листи політв’язням, листи та звернення до європейських політиків про підтримку України та продовження санкцій накладених на Росію, організовуємо та беремо участь в акціях, флешмобах, твітер-штормах тощо.
Також організовуємо культурні заходи: покази українського кіно, концерти наших виконавців, презентації книг, зустрічі з письменниками, паради вишиванок, фотовиставки та ін.. Культура, насправді, дуже сильний інструмент промоції України та польсько-українського поєднання (що дуже важливо), але часто недооцінений.

  І наостанок, ми звичайно ж, намагаємось допомагати іншим українцям, які проживають у Польщі. Ведемо ряд сторінок та груп у соцмережах, маємо безкоштовну інфолінію щодо легалізації перебування та працевлаштування у Польщі, а також останнім часом намагаємось боротись із проявами ксенофобії.

Боретесь із проявами ксенофобії? Як саме ви це робите?

Останнім часом у Польщі побільшало таких випадків. Ми поставили собі за задачу – ідентифікувати якомога більше осіб, які в такий спосіб порушують закон і довести справу до суду. Таким способом, ми прагнемо показати, що ці люди не безкарні і якщо вони роблять подібні речі, то мусять розуміти, що за них треба відповідати перед законом. Дуже часто їм здається, що вони в Польщі, у себе вдома, а тут якісь українці, зараз ми їх образимо, вони собі сидітимуть і нічого не зроблять. Кілька років тому ми вирішили, що з цим треба щось робити і от зараз займаємося тим, що ідентифікуємо порушників, робимо їх відомими (якщо є необхідність подаємо заяву у прокуратуру), знаходимо безкоштовних адвокатів для постраждалих і т.д. Це, звичайно ж, нелегко, і не завжди все вдається, але вже маємо кілька успішних кейсів.

   Наталіє, Ви є однією зі співзасновниць мережі «Ukrainians without borders». Що являє собою ця ініціатива?

   «Ukrainians without borders» – це міжнародна мережа, яка об’єднує українців з усього світу. У нас вже є 54 особи з-понад 30-ти країн світу. Нашою основною метою є спільна робота над аналізом, розробкою та поданням своїх пропозицій до проєктів законів України, які стосуються саме діаспори. Адже ніхто не може краще розуміти і коментувати законів про діаспору, ніж вона сама. Володимир Зеленський зі своїм приходом до влади заявив, що приділятиме особливу увагу діаспорі та підтримає ряд змін, з якими ми зверталися ще  до попереднього президента і вже тепер до нього.

Ще з 2013 року у нас було кілька різних мереж, об’єднаних в інтернет-чатах, де ми разом проводили ті, чи інші акції. Але потім ми вирішили, що для роботи із законопроектами добре було б об’єднатись в окрему ініціативу та зареєструватися. Зробили це і зараз спільно працюємо.

Поділіться якимось ключовим напрацюванням в межах діяльності організації?

   Хоча нам буквально кілька місяців, та ми вже маємо про що розповісти.
Наша мережа підготувала аналітичний звіт про політику міграції для України, з прикладами європейських країн, які, на нашу думку, спрацюють для України. Разом з авторкою цієї публікації Оленою Бабаковою, науковицею й експерткою в справах міграції, представники нашої мережі з країн Європи,  Африки, Америки та Азії опрацювали й обговорили кожен розділ звіту, так аби він був універсальним і рекомендації підходили представникам діаспори з різних країн, адже законодавство країн, в яких ми перебуваємо, дуже відрізняється, тому і потреби в нас різні. Найважчим завданням було зробити ці пропозиції уніфікованими та прийнятними для діаспори з усіх країн. Тому ми трохи довго працювали над цим звітом, але він уже готовий. Згодом будемо робити його презентацію в Україні та передамо депутатам Верховної Ради й до Кабінету Міністрів України. Дуже надіємося, що наші пропозиції будуть враховані.

   Окрім цього, Ви працюєте продюсеркою в «Ukraїner»?

   Так. Проєкт було засновано Богданом Логвиненком у 2016 році. І я у ньому, фактично, від початку. Якось поїхала продюсеркою в експедицію Полтавщиною, пам’ятаю, що подумала ще тоді: «зроблю Полтавщину, та і все», але потім зрозуміла, що без «Ukraїner’а» вже не можу. Адже він робить саме те, про що я довгий час мріяла – відкриває для інших справжню Україну. Коли ми починали, нас було десь 15 осіб, зараз це вже зовсім інший масштаб – 300 волонтерів по всьому світу. Це дає нам змогу працювати ще краще, швидше і якісніше.

   На Вашу думку, наскільки Україна розвивається на культурній арені?

   Культура починає розвиватися там, де її підтримують. За останні роки ми маємо в Україні кілька чудових прикладів. До прикладу, коли ДержКіно почало фінансувати продукцію українських фільмів, мені здається, неможливо було не помітити буму українського кіно. У нас з’явилися сотні фільмів, з яких можна обирати, у світі почали організовувати фестивалі українського кіно, наприклад, кінофестиваль «Україна» у Варшаві. 10 років назад про таке навіть мріяти не можна було, тому що найчастіше фільми були або російські, або російсько-українські, якщо українські, то це якийсь один фільм на кілька місяців, років, бо комусь дивом вдалося знайти бюджет. Наступні успішні приклади – це Український культурний фонд, Український інститут та івенти, які вони організовують. Звичайно, це ще не той масштаб заходів, який хотілося б бачити, але, як би там не було, зміни однозначно є, і вони вагомі.  Не знаю, чи помічають це в Україні, але мені навіть закордоном (на рівні міжнародних заходів) видно позитивні зміни та розвиток нашої культури. Вона стала якіснішою, вищою. Це тепер не просто шаровари та віночки, такий факт неймовірно тішить.

    Як щодо дискусії про самоідентифікацію, яка гостро постає в Україні останні роки?

   Дуже цікаве питання. Я вважаю, що з самоідентифікацією, як із щастям: не можна відразу стати щасливим – до цього треба йти, точно так само не можна народитися з чіткою самоідентифікацією. Це теж певний шлях, не завжди легкий. До того ж слід розуміти, що в нашого народу вона нищилася століттями.
Одна моя знайома, писала наукову роботу порівнюючи самоідентифікацію українців і поляків й звернула увагу на дуже цікавий факт – самоідентифікація у ХХ столітті передавалась переважно від покоління наших дідусів і бабусь до нас (онуків), адже у покоління наших батьків зачасту була ідентифікація радянських людей, без своєї мови, віри, традицій тощо, бо їхньому поколінню навіть колядувати забороняли. Так от, у Польщі це покоління передало своїм внукам чітку ідентифікацію, що базується переважно на вірі та історії держави. В Україні ж, на жаль, так легко як у Польщі не було. Бо у багатьох українських сім’ях відбувся розрив поколінь, тобто онуки просто не застали своїх бабусів, цьому посприяли Голодомор, війна, розстріли інтелігенції, Бабин Яр, заслання до Сибіру, Чорнобиль тощо, і їм не було кому цієї самоідентифікації передати, тому вони зараз мусять вчитись, шукати, приходити до цього самотужки. Мені, наприклад, теж дуже багато чого передали саме бабусі, тому я дуже розумію про що мова, й мені неабияк шкода тих, хто такого щастя, як я (рости з бабусями) просто не мав. А в нашій країні таких людей мільйони.

 
Тому слід розуміти, що не всі ми у рівних умовах, комусь буде нестерпно важко, а в когось може взагалі не вийти, але ми, як народ,  вже в дорозі до само ідентифікації. Буремні дискусії у суспільстві на цю тему підтверджують цей факт.
Нам дуже хочеться, щоб все було швидко і класно. Але, по-перше, так в історії не буває, кардинальні зміни дуже рідко приходять зі зміною лише одного покоління. А, по-друге, у нас є ціла купа історичних травм, які ми досі не змогли як народ пережити. З початком війни до старих додалися ще й нові, зовсім свіжі, і дуже чутливі. Це треба просто розуміти та не вимагати ні від кого змін на завтрашній день. Нам потрібно бути просто більш толерантними і терплячими один до одного, і мені здається, що все вдасться. Поколінню Стуса й шістдесятникам не вдалося, а нам, надіюсь, вже вдасться!