Як не кажіть, а жінки України в недостатній кількості представлені в політиці. Мабуть в підсвідомості живе оте «чоловіча справа». Але жінки задіяні у всіх сферах існування, знайомі з життям українців, переймаються внутрішніми турботами. Тобто незалежні, відповідальні жінки, котрі вирішують по своїй ініціативі важливі питання життєдіяльності як в середині країни, так за її межами, розуміють, що відіграють не менш значущу роль в українському політикумі.
Жінка, яка опинилися за кордоном, не знаючи мови, звичаїв і життя тієї країни, склала іспит на виживання. Вона або згорда дивиться на щойно приїжджих, спостерігає збоку на спроби пристосуватися на новому місці, або, розуміючи всю складність життя в чужій країні, вникає в проблеми прибулих, допомагає знайти притулок, створює умови, щоб людині було комфортно адаптуватися до нового життя.
Починаючи з 2019 року Україна зазнала цілої низки іспитів і випробувань, котрі продовжуються досі. Початок пандемії «коронавірус» застав тисячі українців за межами України: хтось працював за кордоном, хтось поїхав на відпочинок. Хвороба захопила світ зненацька, і щоб завадити швидкому розповсюдженню пандемії, країни світу закривали кордони, відміняли транспортне сполучення. Мільйони людей залишилися безвиїзними, але не без захисту тих, хто мав ними опікуватися.
Проблеми накотилися сніжною лавиною і їх треба було терміново вирішувати через те, що люди опинялися на вулиці без знання мови і засобів існування. На острові лишалося біля семисот чоловік. Мене поглинула важка робота — полегшити життя відпочиваючих, у яких закінчилася відпустка, а дістатися додому не було змоги. Я перебувала на постійному зв’язку з дипломатичним представництвом України. З посольством України на Кубі розшукували виходи допомогти співвітчизникам, а головне потрібно було організувати переліт на Батьківщину. Я домовилась з перевізником про вивізний рейс. Посольство України погодило виліт не тільки українців, а й громадян Європи. Таким чином додому полетіли і українці, і європейці.
Пандемія відходила, полишала кордони й Домініканської Республіки. Після тісних взаємин з дипломатичним представництвом України вирішили продовжити співпрацю. Я планувала острівній країні показати культуру і побут українців, продовжити розвиток економічних і духовних зв’язків, розв’язати питання про обмін студентами наших країн. Відновилися рейси між світом, життя набирало обертів. На той час я була уже кандидатом на Почесного Консула в Домініканській Республіці, було безліч планів на зміцнення дружби між нашими країнами і я впроваджувала їх в життя.
Втім, довелося відкласти задумане на майбутнє, бо лихо знову постукало в двері моєї країни — на світанку 24 лютого Росія віроломно напала на Україну, почалося широкомасштабне вторгнення. І знову відмінені рейси, і знову люди на вулиці, треба організовувати відправку туристів додому. Головна біда в тому, що не у всіх відпочиваючих лишилися домівки. Майже вся територія України потрапила під бомбардування. У перші ж дні росіяни захопили незначну частину території. Потрібно негайно вирішувати проблеми з житлом і харчуванням тих, хто залишився в Домініканській Республіці, всіляко підтримувати і словом, і матеріальною допомогою.
Поряд з нагальними питаннями відправки співвітчизників на батьківщину, надання необхідної підтримки, я започаткувала збір гуманітарної допомоги потерпілим, а також збором грошової допомоги для ЗСУ. Разом з громадою України в Домініканській Республіці вдалося майже всім українцям виїхати в Європу і в Україну. Острівна держава для розвитку та існування сама потребує допомоги інших країн, в той же час я намагалася розширити можливості гуманітарної допомоги Україні, тому мною було прийнято рішення відбути з острова. Так ми з сім’єю опинилися в Європі.
Перш за все я познайомилася з українською діаспорою. Нині вхожу в міжнародний фонд допомоги України в усьому світі. Президентом фонду є неймовірна жінка Ганна Крисюк, професійністю якої я захоплююсь і беру приклад. Вона своєю невтомною енергією надихає мене на діяльність в різних сферах допомоги Україні. Справа в тому, що дипломатією займається держава. Через те, що я не маю посади дипломата, я представляю Україну в культурних заходах за кордоном. Україна пишається древньою історією, наша милозвучна українська мова входить в число найкращих мов світу, наші древні традиції і звичаї притаманні тільки українцям.
Культурна дипломатія — це розвиток співпраці з країнами, підтримка міжнародних зв’язків, знайомство з видатними українцями всього світу, надання їм при можливості всіляку підтримку і поле для реалізації талантів. Культурна дипломатія — це презентація України на міжнародній арені, це вагомий крок у європейську і світову родину, великий поштовх для того, щоб Україну в обличчі провідних фахівців і творчих особистостей представляли яскравими проєктами, висвітлювали культурне життя і всенародну спадщину. Культурну дипломатію варто розвивати і у цей складний воєнний час, коли Україна стоїть на межі існування, коли ворог нещадно нищить культурні і історичні надбання нашої країни.
Я вірю, що про Україну заговорять не тільки, як стратегічного і військового партнера, а й на фронті культурної дипломатії у нас будуть перемоги. Україну і досі деякі країни ототожнюють з Росією. Щоб позбутися меншовартості, потрібно сформувати імідж України. Тільки розповсюдження і популяризація вітчизняного продукту захистить наші культурні цінності від крадіжок і плагіату.
Ми, українці, сильна і незалежна нація, і наша сила як ніколи – в єдності. Віроломне вторгнення російських військ розкидало по всьому світу українців. Ми хочемо вселити віру, щоб усі вимушені переселенці були на зв’язку і продовжували творити те, чим займалися вдома.
Політика і особисте життя жінки, кажуть, несумісні. Її витончена натура, схильність до співчуття іноді заважають підніматися по щаблях. Але на те вона жінка — щоб захистити незахищеного, допомогти стражденному. Жінки теж тверезо мислять, гостро відчувають завдання, поставлені нею, чи перед нею і намагаються виконати в повній мірі.
Чи стане щасливою жінка, сидячи перед телевізором, чи протягом дня знаходячись біля дітей? Ні! Жінка, котра бажає віддати себе служінню людям і багатостраждальній Україні, стане в ряди на захист прав і свобод. Я люблю сім’ю, люблю родину, але на карту поставлена доля моєї країни — бути чи не бути. І я зробила вибір, — я буду захищати співвітчизників, буду віддавати їм крихту тепла й любові, щоб полегшити їхні страждання, буду допомагати фінансово ЗСУ, щоб вони мали змогу звільнити території від загарбника, буду робити все, щоб імідж України підняти на рівень європейських країн.
Я вірю в себе, в свої можливості, я вірю в Україну, в її Перемогу.
Слава Україні! Героям Слава!
Матеріал підготувала Ілона Солонина
Фото з архіву Ілони Солонини
