Світ змінюється, але разом із новими можливостями для жінок залишаються системні проблеми, які десятиліттями сприймалися як особисті труднощі. Саме про необхідність переосмислити підхід до жіночого досвіду говорить Марина Сухомлінова — засновниця The World Organization of Women Nations Womafreesm, міжнародного жіночого фонду, який збирає реальні дані про життя жінок, виявляє, де система не враховує жіночу реальність, та працює над новими стандартами, правовими ініціативами й суспільними змінами.
Спеціально для Міжнародного глянцю Business Woman Марина Сухомлінова розповіла, чому сучасне суспільство досі часто шукає проблему в самій жінці, як війна та переїзд змінили її власне бачення, навіщо вимірювати жіноче життя протягом усього життєвого циклу та чому майбутнє потребує не просто більшої підтримки жінок, а нової архітектури прийняття рішень.
Коли ви вперше зрозуміли, що проблема не в жінці?
Спочатку я, як і багато жінок, намагалася шукати відповіді в собі: що мені потрібно змінити, яку рису характеру вдосконалити, де стати сильнішою, де бути м’якшою, де навчитися більше терпіти, краще справлятися, інакше реагувати, правильніше говорити, менше втомлюватися. Жінку з дитинства привчають до цієї логіки: якщо тобі важко, значить, ти недостатньо добре організована; якщо тебе не чують, значить, ти недостатньо впевнено говориш; якщо ти вигораєш, значить, ти неправильно розподіляєш сили.
У якийсь момент я почала помічати, що ця логіка повторюється в житті майже кожної жінки. Різні країни, культури, сім’ї, рівень освіти та життєві обставини, але всередині знову й знову лунає одне й те саме запитання: «Що зі мною не так?» Якщо мільйони жінок у світі ставлять собі одне й те саме питання, може, проблема не в мільйонах жінок?
Мені стало очевидно, що ми занадто довго розглядали жіночий біль як особисту слабкість, хоча дуже часто він є симптомом набагато глибшої конструкції. Це не означає, що жінці не потрібна внутрішня робота чи особиста відповідальність. Звичайно, потрібна. Але не можна перетворювати особистий розвиток на спосіб пристосувати жінку до системи, яка спочатку не враховує повноту її реальності.
У цей момент я вперше по-справжньому зрозуміла: зламана не жінка, зламана архітектура, всередині якої вона змушена жити.
Чому ви називаєте це найдорожчою помилкою людства?
Тому що ціна цієї помилки вимірюється не лише грошима, хоча економічна ціна теж величезна. Вона вимірюється втраченими долями, нереалізованими талантами, приглушеними голосами, зруйнованим здоров’ям, невидимою працею та поколіннями жінок, які витрачали свою енергію не на творення світу, а на нескінченну спробу заслужити право бути прийнятими в ньому.
Коли жінка все життя вважає, що проблема в ній, вона спрямовує величезну кількість сили на самокарання. Вона не запитує, чому правила несправедливі; вона запитує, чому не змогла під них пристосуватися. Вона не запитує, чому її праця не враховується; вона запитує, чому їй так важко все поєднувати.
Ми звикли називати це особистою драмою, сімейною історією, психологічною проблемою, віковою кризою, материнським вигоранням, жіночою невпевненістю. Але якщо зазирнути глибше, за кожним із цих слів часто стоїть один і той самий механізм: жінці пропонують лікувати себе замість того, щоб визнати дефект самої системи.
Саме тому я називаю це найдорожчою помилкою людства. Вона коштувала нам не лише жіночої свободи, а й якості рішень, які ухвалювалися без жіночої точки зору. Коли половина людства століттями змушена доводити свою цінність замість того, щоб повноцінно брати участь у формуванні майбутнього, програють не лише жінки. Програє все суспільство.
Світ все-таки сильно змінився. Жінки отримали права, освіту, політичне представництво, можливість будувати кар’єру. Чи не здається вам, що людство поступово виправляє цю помилку?
Світ дійсно змінився, і було б нечесно цього не визнавати. Кожне покоління жінок розширювало простір свободи для наступного покоління, і завдяки цьому сьогодні мільйони дівчаток живуть у реальності, яка була неможливою для їхніх прабабусь.
Але мені здається, ми часто плутаємо два різні процеси: розширення прав і зміну самої моделі, за якою влаштований світ.
Культура, економіка, освіта, медицина, ринок праці, технології, штучний інтелект продовжують працювати за моделями, які створювалися десятиліттями, а іноді й століттями. Можна зробити гарний ремонт у старому будинку, замінити вікна, провести сучасне освітлення, поставити дорогі меблі, але якщо фундамент спочатку проєктувався під іншу реальність, рано чи пізно це стане очевидним.
Сучасна жінка часто живе одночасно у двох епохах: за законом вона вже вільна, а за внутрішньою структурою суспільства все ще мусить відповідати очікуванням, які сформувалися багато поколінь тому.
Жінка отримала право будувати кар’єру, але дуже часто не перестала бути головним емоційним центром сім’ї, невидимим менеджером побуту, берегинею стосунків, людиною, яка пам’ятає, піклується, організовує, згладжує, витримує і при цьому має виглядати так, ніби все це дається їй природно.
Виходить, сучасна жінка не звільнилася, а просто почала нести ще більший тягар?
Дуже часто саме так і відбувається. Ми очікуємо, що вона буде економічно активною, професійно успішною, емоційно доступною, відданою материнству, фізично привабливою, психологічно стійкою, соціально зручною, фінансово незалежною і при цьому ще й внутрішньо гармонійною.
Якщо уважно придивитися до цього списку, стає очевидним: ми не переглянули очікування, ми просто додали до них нові.
Саме тому головна проблема сучасного світу, на мій погляд, полягає не в тому, що у жінки зовсім немає можливостей. Можливості з’явилися. Проблема в тому, що сама система, як і раніше, не визнає усієї складності її життя.
Вона продовжує розглядати жінку як людину, яка має самостійно впоратися з наслідками недосконалої конструкції. А я переконана, що саме конструкція має почати змінюватися першою. Лише тоді жінка перестане все життя відчувати, що їй постійно потрібно відповідати чиїмось очікуванням.
Ви часто вживаєте слово «архітектура». Чому саме це слово?
Тому що слово «архітектура» найточніше пояснює те, що я маю на увазі. Коли людина заходить у будівлю, вона рідко замислюється над тим, чому двері розташовані саме тут, чому сходи ведуть саме туди, чому вікна розміщені на такій висоті. Їй здається, що будівля просто існує, хоча насправді кожна лінія, кожен прохід, кожен кут і кожна точка світла колись були чиїмось рішенням.
З суспільством відбувається те саме: ми народжуємося всередині вже створеної конструкції й поступово починаємо сприймати її не як систему рішень, а як природний порядок речей.
Саме тому для мене важливо говорити не лише про культуру чи соціальні норми, а про архітектуру. Архітектура відразу показує головне: світ було спроєктовано певним чином, і якщо його було спроєктовано, значить, його можна перепроєктувати.
Але спершу треба побачити саму конструкцію, бо головна сила будь-якої старої архітектури полягає в тому, що вона стає невидимою для тих, хто занадто довго живе всередині неї.
У який момент це перестало бути для вас лише роздумами і стало особистою відповідальністю?
Мабуть, у той момент, коли я зрозуміла, що більше не можу відокремити цю думку від власного життя. До певного часу можна вважати свої переживання приватними: складний період, втома, вікова криза, переїзд, війна, втрата звичної опори, необхідність заново зібратися в іншій країні, іншою мовою, в іншій соціальній реальності.
Війна забрала в мене не просто звичний простір. Вона зруйнувала ілюзію, що життя можна контролювати, якщо ти достатньо сильна, розумна, зібрана й відповідальна.
У Лондоні, у новій реальності, де мені доводилося заново вчитися говорити, розуміти, домовлятися, пояснювати, творити, я дуже гостро відчула, як швидко жінка може стати невидимою, навіть якщо всередині неї — величезний досвід, інтелект, енергія та сила.
Я почала розуміти, що багато жінок проходять через схоже внутрішнє обнулення, просто воно відбувається в різних формах. Зовнішні обставини різні, але внутрішнє питання часто одне й те саме: хто я, якщо я більше не хочу бути тією жінкою, якої від мене чекали?
Саме тоді я перестала сприймати свій біль як слабкість. Я почала бачити в ньому щось інше: матеріал, з якого може народитися нова система розуміння.
Для мене лідерство почалося не з титулу, не з реєстрації організації й не з публічних заяв. Воно почалося з того моменту, коли я зрозуміла, що побачене вже не можна не помічати. Якщо ти справді побачила системну помилку, ти більше не можеш жити так, ніби це просто твоя особиста драма. Ти або втілюєш це знання в дію, або зраджуєш власне розуміння.
Womafreesm став для мене саме такою відповідальністю.
Тобто ви вважаєте, що світ неправильно формулює саму проблему?
Абсолютно. І, можливо, саме в цьому полягає головна перешкода для змін. Коли проблема сформульована неправильно, навіть найблагородніші рішення починають діяти не в тому напрямку.
Якщо ми говоримо, що жінці бракує впевненості, ми створюємо програми для зміцнення впевненості. Якщо говоримо, що жінці бракує рівноваги, ми створюємо курси з рівноваги. Якщо говоримо, що жінка вигоріла, ми пропонуємо їй відновлення.
Але якщо причина не лише в її внутрішньому стані, а в тому, що вся структура життя побудована на постійному перевищенні її людських можливостей, то всі ці рішення стають схожими на спробу лікувати опік, не гасячи вогонь.
Світ надто часто запитує: «Як допомогти жінці впоратися?» Але справжнє запитання має звучати інакше: «Чому саме їй знову доводиться справлятися?»
Для мене це й є межа між старим і новим мисленням. Старе мислення вдосконалює жінку, щоб вона витримала існуючу конструкцію. Нове мислення аналізує конструкцію, щоб жінці більше не доводилося підлаштовуватися під її форму.
Якщо проблема системна, то яким має бути рішення?
Системи не змінюються від того, що ми їх гарно описали чи голосно звинуватили. Системи змінюються тоді, коли з’являється нова мова, нові дані, нові стандарти та нові механізми прийняття рішень.
Саме тому Womafreesm для мене не є просто організацією чи рухом. Я сприймаю його як нову інтелектуальну та інституційну архітектуру, яка має перенести жіночий досвід із сфери особистої сповіді у сферу доказової сили.
Жіночий біль не повинен залишатися лише історією, яку можна вислухати й забути. Він має перетворюватися на дані, стандарти, правові механізми та суспільні рішення.
Саме з цієї логіки народилася ідея Women’s Life-Cycle Economy Index. Ми розпочинаємо дослідження, яке має розглянути жіноче життя не фрагментарно, а через повний життєвий цикл. Бо жінка не існує лише як працівниця, лише як мати, лише як молоде тіло, лише як літня жінка чи лише як людина в момент кризи.
Її життя проходить через різні етапи, і кожен із них має економічну, соціальну, правову, культурну та психологічну цінність. Якщо цю цінність не вимірювати, її неможливо врахувати. А якщо її неможливо врахувати, вона знову зникне з рішень.
Що саме ви хочете виміряти за допомогою Women’s Life-Cycle Economy Index?
Ми хочемо виміряти те, що надто довго залишалося розсіяним, невидимим і тому політично слабким. Світ навчився вимірювати інфляцію, ВВП, продуктивність, прибуток, рівень зайнятості, тривалість життя, але досі дуже погано вимірює жіноче життя як цілісну систему.
Мене давно дивує цей розрив: людство здатне з величезною точністю підраховувати рух капіталу, але набагато гірше розуміє, скільки коштує невидима праця жінки, як змінюється її економічна вразливість на різних етапах життя, яку ціну вона платить за материнство, догляд, вік, насильство, дискримінацію, міграцію, війну, самотність, хворобу, відсутність підтримки або виключення з процесу прийняття рішень.
Women’s Life-Cycle Economy Index потрібен для того, щоб зібрати жіночу реальність у доказову модель. Не для того, щоб ще раз сказати: жінкам важко. Це вже зрозуміло. А для того, щоб показати, де саме система не враховує жінку, на яких етапах життєвого циклу виникають найбільші провали, які рішення ухвалюються на основі неповної картини та які стандарти слід переглянути.
Поки жіночий досвід існує лише як окремі історії, його легко знецінити. Але коли мільйони голосів об’єднуються в дані, вони перестають бути лише шумом. Вони стають основою для нової політики, нових соціальних стандартів, нових корпоративних рішень, нових досліджень і нової мови, якою суспільство описує жінку.
Ви говорите не лише про індекс, а й про Принцип Pівноврахування. Що це таке?
Принцип Pівноврахування ґрунтується на дуже простій думці: справедливість не завжди означає однакове ставлення. Іноді однакове ставлення призводить до несправедливості, тому що люди живуть у різних умовах, проходять через різні біологічні, соціальні та економічні цикли й несуть різне невидиме навантаження.
Принцип Pівноврахування означає, що рішення, які впливають на життя жінок, не можуть ухвалюватися без повноцінного врахування жіночого життєвого циклу, невидимої праці, тілесної реальності, материнства, віку, ризиків насильства, економічної вразливості та тих соціальних навантажень, які занадто довго вважалися чимось природним.
Це не вимога особливого ставлення. Це вимога точності. Якщо рішення впливає на жінку, жіноча реальність має бути включена в саму модель цього рішення.
Для мене Equal Consideration Standard є природним продовженням Women’s Life-Cycle Economy Index. Індекс показує, де жінка не врахована. Стандарт має допомогти державам, компаніям, університетам, міжнародним організаціям та технологічним системам перевіряти свої рішення на наявність цієї «сліпої зони».
І саме в цьому я бачу майбутнє: не в тому, щоб нескінченно просити світ бути добрішим до жінок, а в тому, щоб створити такі інструменти, за наявності яких ігнорування жіночої реальності стане ознакою інтелектуальної та інституційної неспроможності.
Виходить, питання жінок для вас уже не є питанням лише жінок?
Саме так. І це, мабуть, головне, що я хотіла б донести. Коли ми говоримо про жінку, багато хто, як і раніше, сприймає це як розмову про одну соціальну групу. Але жінка — це не група. Це половина людства.
Тому, коли ми говоримо про необхідність враховувати жіночу реальність, ми говоримо не про привілеї. Ми говоримо про точність. Про здатність людства бачити світ таким, яким він є насправді, а не таким, яким воно звикло його описувати.
Неможливо побудувати стале майбутнє, якщо воно проєктується на даних, які відображають лише частину людського досвіду.
Минуле запитувало: «Яке місце має посідати жінка у світі?» Майбутнє, як мені здається, поставить зовсім інше запитання: «Яким має бути світ, якщо ми нарешті почнемо будувати його, враховуючи досвід усіх людей, а не лише частини з них?» Саме з цього питання починається наступний розділ людської історії. І саме для цього наступного розділу сьогодні створюється Womafreesm.
Як, на вашу думку, має змінитися розуміння жіночого лідерства в найближчі роки?
Мені здається, насамперед жінка-лідерка має перестати бути винятком, який весь час змушений доводити своє право на своє місце.
Сьогодні сильна жінка дуже часто опиняється в дивній пастці: їй потрібно бути достатньо жорсткою, щоб її поважали, але достатньо м’якою, щоб її не боялися; достатньо успішною, щоб її слухали, але достатньо обережною, щоб її не назвали надто амбітною.
Це не лідерство, а постійна спроба пройти крізь систему суперечливих очікувань, де жінку оцінюють не лише за результатом, а й за тим, наскільки зручно вона проявляє свою силу.
Я думаю, найближчі роки мають змінити саму оптику. Жіноче лідерство не зобов’язане маскуватися під чоловічий стандарт, щоб бути визнаним серйозним. Воно може бути стратегічним, глибоким, інтуїтивним, системним, материнським, духовним, економічним, політичним, технологічним, і все це — не взаємовиключні якості, а різні форми сили.
Для мене жінка-лідерка майбутнього — це не та, яка отримала дозвіл увійти в стару систему й навчилася грати за її правилами краще за інших. Це жінка, яка здатна бачити, які правила більше не відповідають реальності, і має внутрішню чесність не дотримуватися їх лише тому, що вони дають статус.
Справжнє лідерство починається не з посади й не з публічного визнання, а з відповідальності за те, що ти вже побачила.
Саме тому для мене Womafreesm безпосередньо пов’язаний із лідерством. Ми говоримо не лише про права жінок, а про нову якість жіночої присутності у світі. Про момент, коли жінка перестає просити дозволу бути почутою і починає створювати мову, дані, стандарти та інститути, завдяки яким її вже неможливо не враховувати.
Якщо через багато років це інтерв’ю прочитає жінка, яка житиме вже в іншому світі, що б ви хотіли, щоб вона зрозуміла про наш час?
Мені хотілося б, щоб вона побачила в нашому часі не лише його досягнення, а й його головну сліпоту. Ми вже створювали штучний інтелект, літали в космос, керували глобальними ринками, говорили про майбутнє так, ніби майже навчилися його передбачати, і при цьому все ще не до кінця зрозуміли життя половини самого людства.
Кожна епоха одного разу відкривається перед майбутнім через те, чого вона не помічала. Те, що сучасникам здається природним, нащадки іноді сприймають із подивом: як можна було ухвалювати рішення про світ, не враховуючи тих, хто в цьому світі народжує, виховує, піклується, працює, старіє, лікує, втрачає, витримує, творить, рятує й тримає на собі величезну частину людського життя?
Мені хочеться, щоб філософія Womafreesm стала початком іншої оптики, іншої зрілості, іншого способу думати про людину. Бо справжній прогрес починається не тоді, коли світ стає швидшим, багатшим чи технологічнішим, а тоді, коли він нарешті починає бачити те, що надто довго витісняв на периферію.
Я не думаю, що моє завдання полягає в тому, щоб зробити жінок сильнішими. Жінки ніколи не були слабкими. Моє завдання в іншому: допомогти створити світ, якому більше не потрібно принижувати жінку, щоб зберегти стару форму.
І якщо одного дня людство навчиться приймати рішення, сприймаючи жінку не як виняток, не як проблему, не як доповнення і не як ресурс, а як рівноправну частину самої людської реальності, тоді XXI століття згадуватимуть не лише як століття технологій. Його згадуватимуть як століття, у якому світ вперше почав дивитися на себе цілісно.
Читайте також: Сила без бар’єрів: у Цюриху відбулася зустріч із Дмитром Щебетюком
Фото: з архіву героїні