Війна в Україні оголила дуже просту, але жорстку істину. Держава, яка не має власної промислової бази, залежить не тільки від настроїв партнерів, а й від графіка поставок, черг на заводах інших країн і чужих політичних рішень. І навпаки, там, де є технології, заводи, інженери та підприємці, там з’являється реальна стійкість і простір для суверенних рішень.
Про це, хоча з різних точок зору, говорять двоє співрозмовників Вероніки Марчук в программі “Відбудова” на Slawa TV. Професор Варшавської школи економіки Ярослав Белдовський описує досвід Польщі. Генеральний директор Федерації роботодавців України Руслан Іллічов показує, як українська промисловість не лише виживає, а й розвивається в умовах повномасштабної війни.
Польський досвід. Від порожніх полиць до економіки відкритих ринків
Польща ще дуже добре пам’ятає часи дефіциту. Ярослав Белдовський згадує дитинство, коли в магазині на полицях міг стояти лише оцет, а поява шинки була подією, про яку бігли повідомляти рідним. Саме досвід планової економіки, черг та порожніх прилавків став головним щепленням проти віри в те, що держава може бути «найкращим виробником усього».
Після 1989 року Польща відкрила ринок для іноземних інвестицій. Нижча вартість праці поєдналася з відносно високою освітою населення та широким ринком праці. Результат: великі міжнародні компанії почали будувати в Польщі заводи, а країна стала одним з лідерів промислового виробництва в ЄС. Частка промисловості у ВВП перевищує 23 відсотки, один з найвищих показників у Європейському Союзі.
Водночас у польському суспільстві час від часу лунає мотив, що країну нібито «розпродали» і тут «нічого польського не залишилося». Белдовський реагує на це дуже просто. Якщо людина має роботу, підприємство платить податки в Польщі та виробляє продукцію для споживачів у Польщі, то питання паспорта власника втрачає драматизм. Проблемою, на його думку, є не іноземний капітал як такий, а спроби політично посварити суспільство навколо цієї теми.
Ключова теза професора така – cтруктуру економіки має формувати ринок: одні галузі дають робочі місця через промисловість, інші через послуги. Головне не намагатися знову креслити «олівцем» зверху, що і де виробляти. Бо це пряма дорога назад до часу, коли ковбасу «викидали» раз на тиждень.
Військова безпека і розподілена промисловість
Війна в Україні змусила всю Європу по-новому подивитися на зв’язок між обороною та промисловістю. Ярослав Белдовський звертає увагу на те, як побудовано виробництво дронів в Україні. Це не один гігантський завод, а тисячі менших виробників по всій країні. Така модель зменшує ризик того, що один влучний удар паралізує цілу галузь, і одночасно створює конкуренцію ідей та технологій.
Паралельно Польща різко збільшує оборонні витрати, модернізує армію, інвестує в техніку. Оцінити остаточно ефект цих інвестицій історія зможе лише за кілька років. Та вже зараз зрозуміло. Коли країна купує озброєння, важливо не лише отримати готовий продукт, а й домогтися трансферу технологій та кооперації. Це означає робочі місця в Польщі, навчання власних інженерів, посилення внутрішнього промислового потенціалу.
Український бізнес під час війни. Економічний фронт і дві сотні нових заводів
На тлі щоденних обстрілів українська статистика промислового розвитку звучить майже парадоксально. Понад 200 нових виробничих підприємств з’явилися в Україні вже під час повномасштабної війни. Дві третини з них працюють, решта добудовується. Йдеться не про релокацію старих потужностей, а саме про нові інвестиції.
За даними Федерації роботодавців України, понад тисяча компаній інвестували в розвиток навіть у 2024 році. Близько 700 підприємств релокувалися з небезпечних регіонів до відносно безпечніших областей, зберігши колективи, компетенції та часто навіть експортні контракти.
Руслан Іллічов пояснює це просто. Український бізнес тримає економічний фронт так само, як Збройні сили тримають військовий. Кожна гривня податків означає підтримку армії. Патріотичний мотив власників та трудових колективів поєднується з прагматичним. В умовах, коли частина імпортних конкурентів пішла з ринку, а іноземні компанії не завжди готові забезпечувати сервіс чи працювати під час обстрілів, відкриваються ніші для українських виробників.
Саме так з’явилися або різко зросли цілі сегменти. Виробництво пожежної техніки, яке зросло приблизно на 50 відсотків. Нова індустрія техніки для розмінування. Лінійки машин для роботи на завалах та ліквідації наслідків руйнувань. Українські заводи сьогодні роблять те, що потрібно державі тут і зараз. І паралельно створюють продукти, які стають конкурентними і на зовнішніх ринках.
«Зроблено в Україні». Політика, а не просто слоган
Важливу роль в активності бізнесу відіграла державна політика «Зроблено в Україні». Іллічов наголошує, що йдеться не про одну програму, а про цілу рамку рішень, спрямованих на підтримку промисловості.
Перший блок це доступ до фінансування. Пільгові кредити за програмою 5–7–9, гранти на переробну промисловість, можливість купувати обладнання за рахунок державної підтримки. Другий блок це державні закупівлі з вимогою локалізації. Для низки товарів публічні закупівлі можливі лише тоді, коли певна частка вартості створена в Україні. Третій блок це стимули попиту, як у випадку з аграрною технікою, де фермер, купуючи українську локалізовану техніку, отримує 25 відсотків компенсації вартості.
Результати відчутні. У програмі для агротехніки вже беруть участь понад сто тридцять компаній, створено близько двадцяти тисяч одиниць техніки, а обсяг ринку, який підтримується завдяки цим механізмам, оцінюється у мільярди гривень. За час дії програми виробництво української агротехніки зросло щонайменше на 30 відсотків, а в окремих сегментах, як зрошувальне обладнання, навіть удвічі.
Принциповий момент. Закон про локалізацію не закриває український ринок від європейської продукції. Він обмежує доступ до державних закупівель для країн, які не приєдналися до відповідних угод СОТ. Тобто обмежує передусім китайських, індійських чи турецьких виробників, але не партнерів з ЄС. Фактично це створює привілейований режим для європейсько-української кооперації проти дешевих, але стратегічно ризикованих поставок з країн, що співпрацюють з Росією.
Промисловий «Рамштайн». Як відновити заводи і не програти Китаю
Ще одна ініціатива, яку просуває Федерація роботодавців України разом з партнерами, отримала промовисту назву «промисловий Рамштайн». Йдеться про спробу вибудувати коаліцію держав, які допомагатимуть не лише зброєю, а й обладнанням для зруйнованих або релокованих підприємств.
Суть проста. Є підприємство, яке втратило завод через ракетний удар, але зберегло команду, контракти, репутацію. Як, наприклад, виробник томатної пасти, що мав сучасне данське обладнання і контракти з глобальними брендами. Власних ресурсів на закупівлю нового комплексу техніки в умовах війни бізнес не має. І тут можуть спрацювати цільові гранти, пільгові кредити, програми донорської допомоги. Виграють всі. Європейські виробники продають своє обладнання. Українські компанії зберігають виробництво та експорт. Держава отримує податки і робочі місця.
Другий вимір промислового Рамштайну пов’язаний із конкуренцією з Китаєм. Сьогодні китайські верстати інколи втричі дешевші за європейські аналоги. Без спеціальних фінансових інструментів українські підприємці об’єктивно змушені обирати дешевше обладнання, навіть якщо воно вироблене в країні, що паралельно допомагає російській економіці та оборонці. Ідея полягає в тому, щоб ЄС став стратегічним партнером відбудови та модернізації української промисловості, надаючи довгі кредити, страхування, гранти саме на європейську техніку.
За словами Руслана Іллічова, з низкою країн, зокрема Німеччиною, Італією та Швейцарією, вже погоджені списки обладнання та контакти з галузевими асоціаціями. Перші конкретні програми можуть запрацювати найближчим часом.
Україна як партнер, а не конкурент. Вікна, торгівельні стелажі і дрони
Ще до війни Україну за кордоном часто бачили передусім як сировинну економіку зерно, руда, олія. Однак дослідження, підготовлене для Єврокомісії, продемонструвало зовсім іншу картину. Наприклад, в Україні працює близько 178 виробників металопластикових вікон та компонентів, а готова продукція постачається до понад сорока країн світу. Є українські компанії, що проектують і виробляють торгівельне обладнання для глобальних мереж і реальним чином впливають на стандарти ритейлу.
Додамо до цього виробництво дронів, модульних систем, спеціальної техніки, яке вибухово розвивається завдяки війні. А також тисячі менших виробників, що працюють як субпідрядники для європейських брендів. У цій конфігурації Україна для ЄС та сусідніх країн може бути не конкурентом, який «забирає ринки», а партнером, який допомагає Європі зменшити залежність від Китаю та глобального Півдня.
Ярослав Белдовський нагадує, що найсильніша економічна взаємодія завжди виникає між сусідами. Для Польщі логічніше і вигідніше поглиблювати торговельні зв’язки з Україною, Чехією, Словаччиною та Німеччиною, ніж будувати абстрактні стратегії «виходу в Азію», якщо при цьому ігнорується вартість логістики і ризики.
Від відкритості до дерегуляції. Що потрібно Україні, щоб цю можливість не змарнувати
Обидва співрозмовники сходяться в одному. Україні критично важливо залишатися відкритою до іноземних інвестицій. Інвестор приносить не лише капітал, а й технології, управлінські практики, стандарти. У країні, яка переживає війну, кожне таке партнерство посилює шанс на успішну відбудову.
Але відкритість має супроводжуватися дерегуляцією та передбачуваними правилами. Ярослав Белдовський прямо говорить, що рівень бюрократії в Україні інколи вражає навіть загартованого європейського економіста. Коли за кожним кроком може ховатися «якийсь закон», про який бізнес дізнається постфактум, це відлякує інвесторів не менше, ніж ризики безпеки.
Власна промисловість як частина національної безпеки
Війна зруйнувала міф про те, що країна може бути «офісом» і «сервісною економікою», а все матеріальне виробництво варто винести за кордон. Україна тримається, зокрема тому, що ще до 2022 року встигла зберегти та частково модернізувати промислову базу. Саме на її основі сьогодні створюються дрони, ремонтується техніка, виробляються машини для розмінування, пожежні авто, спеціальне обладнання для ДСНС.
Руслан Іллічов формулює це максимально чітко. Власна промисловість це елемент національної безпеки. Без неї не було б ні оборонної спроможності, ні податкової бази, ні можливості говорити про відбудову на своїх умовах. Польський досвід лише підсилює цей меседж. Відкритість до інвестицій і вільного ринку не суперечить економічному патріотизму, якщо держава вміє захищати свій довгостроковий інтерес і формувати політику, яка стимулює виробляти, а не лише імпортувати.
Для України це сьогодні не теоретичне питання. Це питання виживання і того, якою країною вона увійде в повоєнну Європу. Країною, що продає сировину і купує готову продукцію. Чи країною, яка експортує технології, техніку, рішення і разом із сусідами формує новий промисловий центр на мапі континенту.
Читайте також: У Києві відбулася презентація книги «100 рекордів України та світу»
Фото: Вероніка Марчук