У час військової агресії кожна сфера життя суспільства зазнає різких змін, в особливості — культурна. Мистецтво перетворюється на спосіб вираження чіткої позиції, стає голосом людей, місцем для об’єднання та допомагає відстоювати власну самобутність. Ще більш важливим видається ознайомлення із унікальною культурою закордонних спільнот та країн загалом. Про досвід Франції розповість Вікторія Гуленко — радниця посольства України, директорка Культурно-інформаційного центру (КІЦ).
Чи змінилися ідеї Центру із початку повномасштабного вторгнення? Що намагаєтеся донести на загал сьогодні?
Із початком повномасштабної війни в Україні всі були сильно збентежені, не розуміли, куди бігти і що нас чекає, до чого готуватися. Здавалося, культура і культурні проєкти зовсім недоречні. Мені довелося відмінити заплановані заходи та два повністю розписаних місяці роботи Культурного центру, а також нівелювати пів року своєї роботи. За одну ніч це все стало неактуальним.
Однак, на тлі жахіть, які відбувалися в Україні, інтерес до нашої держави продовжував зростати. Через деякий час нам стало зрозуміло, що французи зовсім не знають, що таке Україна, де вона розташована на карті. Нам буквально на пальцях потрібно було все пояснювати.
Після першого місяця встановлення пріоритетів, мобілізації на всіх фронтах та неабиякої напруги ми все ж вирішили знову відкрити Культурний центр. На правду, я одразу мала дуже неоднозначні почуття, оскільки всі заходи, які ми до цього програмували, мали за мету приносити людям радість. Тоді це виглядало як мінімум недоречно.
Проте рішення було ухвалено з єдиною метою — вдкрити Україну для французів. Почали ми з двох проєктів. Перший — це маніфест проти війни у стилі стріт-арт українського художника Нікіти Кравцова, а також його друзів: українських та французьких студентів паризької Академії образотворчих мистецтв. Ми віддали під цей проєкт усю виставкову залу на другому поверсі. Згодом проєкт еволюціонував і до нього долучилися багато інших художників з усієї Франції. Наразі він ще триває. Другим була благодійна виставка українського художника Міши Сидоренка, за яку нас на початку сильно критикували. Але я ніколи не забуду той вечір, коли до нас на вернісаж прийшли п’ять послів ЮНЕСКО, а вечір під спів Олександри Майе видався таким емоційним, що половина гостей плакали.
Із того часу нам успішно вдалося провести більше 40 івентів у Культурному центрі, а також на інших майданчиках за підтримки партнерів та інших іноземних культурних інституцій, які висловили неабияку солідарність та підтримку Україні та її народу. Спільно з волонтерами Центру ми придумали ініціативу під символічною назвою «Українська весна», яка має на меті відобразити позицію українських діячів культури щодо війни Росії з Україною, а також підтримувати українських митців та музикантів, які були вимушені покинути Україну.
Відкрили виставку «Ірпінь: зруйнований, але незламний» у Гете-інституті у Парижі; за підтримки Польського інституту у Парижі відкрили виставку «Портрети спротиву» на фасаді Дому журналістів у Парижі та на паркані Мерії Парижу, а також провели Дні української культури в Культурному центрі Посольства; спільно з Чеським культурним центром у Парижі було проведено 2 благодійних аукціони; завдяки зусиллям Румунського культурного центру у Парижі ми потрапили на Фестиваль книги у Парижі; спільно з Центром культурної спадщини Франції відкрили виставку «Вічна Україна» у Пале Рояль — моєму найулюбленішому місці у столиці..
Усі ці заходи мають на меті донести правду про війну в Україні, показати справжніх українців та їхні переживання через мистецтво та фотографії: як змінилося світосприйняття та бачення художників під впливом страждань та незворотності подій. А також показати Україну у всій її красі, якою вона була і може бути через історію та традиції.
На вашу думку, у чому важливість культурного фронту? Як потрібно підтримувати лінію оборони в площині мистецтва та культури?
Культура — це один із фронтів боротьби, який, на жаль, не такий очевидний, як зброя, однак дуже ефективний у довгостроковій перспективі.
Такі країни як Велика Британія, США та Франція вже давно зрозуміли, що культура — це потужна зброя. Цього року Франція відзначає 100 років своєї культурної дипломатії. І ми можемо бачити на власні очі, що мільярди, які Франція вкладає у свою культуру, а також мережу французьких інститутів за кордоном, приносять свої плоди. Сьогодні ми спостерігаємо, як Франція продовжує приваблювати іноземних туристів не тільки своєю історією, архітектурою, мовою, а ще й численними мистецькими подіями і фестивалями, музеями, театрами, фільмами. І не залежно від того, що тут відбувається у політичному контексті, любов до французької культури є постійною, оскільки сталі зв’язки між людьми встановлюються саме шляхом культурного обміну. Це є результатом столітньої роботи на перспективу та величезних вливань у культурні проєкти. Думаю, нам треба брати приклад з Франції.
У силу того, що війна в Україні затягується, а втома накопичується, знаючи інтерес французів до мистецтва та культури, якісний культурний продукт залишається єдиним способом привернути їхню увагу до подій в Україні та використати цей момент для встановлення більш тривалих культурних зв’язків.
Які нові проєкти, майстер-класи тощо з’явилися для українців, що наразі перебувають у Франції?
Через декілька днів після початку повномасштабної війни стало зрозуміло, що ми зіткнемося з великою хвилею тимчасово переміщених осіб у Франції. Окрім першочергових питань з облаштування, негайно постали питання їхньої інтеграції та влаштування дітей у школи. Ми одразу почали працювати з Міністерством освіти та молоді Франції й Академією Парижу. У результаті створили прецедент, започаткувавши курси української мови для тимчасово переміщених дітей у трьох школах Парижу. Також за підтримки мерії Парижу, у 7-му районі вдалося відкрити Центр для сімей і дітей з тимчасово переміщених осіб, який надає послуги з вивчення французької мови для дорослих та української мови для дітей, має невеличку бібліотеку, а також ігрові кімнати для дітей, в яких мами можуть залишати своїх дітей на деякий час та займатися своїми справами. У Культурному центрі ми відкрили безкоштовні реабілітаційні майстер-класи з малювання для дітей і дорослих. У рамках ініціативи першої леді поповнили Національну бібліотеку Франції та Публічну бібліотеку Центру Помпіду українськими виданнями, а також започаткували безкоштовні екскурсії для українських дітей до Версалю.
Чи підтримує громадськість ініціативи КІЦ? Українські надбання знаходять своїх шанувальників?
Наразі ми маємо більш менш свою сталу аудиторію, яка достатньо виросла по мірі розвитку подій в Україні, у тому числі за рахунок новоприбулих українців, які шукають прихисток та тягнуться до свого. Що стосується французів, то їхній інтерес до України продовжує триматися. Однак треба враховувати, що у Парижі одночасно відбувається від 600 до 1000 івентів в день і ми маємо величезну конкуренцію, яка не пов’язана з любов’ю або нелюбов’ю до українського.
Зараз ми активно працюємо нам тим, щоб збільшити аудиторію за рахунок колаборацій та політики «відкритих дверей», яка дозволить самим французам, які беруть участь у проєктах, привести своїх друзів, а нам — отримати ширшу аудиторію.
Центр пропонує активності як для дорослих, так і для дітей?
У Культурному центру немає вікового цензу, ми намагаємося тримати баланс. Уже 17 років у нас працює українська суботня школа, відзначаються свята для дітей, віднедавна відкрилися майстер-класи з малювання. У рамках Днів української етнічної культури, які ми нещодавно проводили, усі майстер-класи мали неабиякий попит як серед дорослих, так і дітей. Усі музичні події залюбки відвідуються людьми різного віку.
Який план розвитку Центру? Із огляду на ситуацію сьогодні, в якому напрямку рухатиметься КІЦ?
Досить складно казати про розвиток державної установи, коли в країні йде війна. Але досвід останніх місяців показав, що ми просто не маємо права залишати культурний фронт.
Культурний центр є і буде майданчиком для самовираженням українських митців. Зараз до нас поступає чимало пропозицій щодо організації заходів, багато з яких потребують експертної оцінки. З огляду на сталий інтерес до України ми маємо обов’язково зважати на якість продукту, який ми тут представляємо.
Проте чимало професійних митців та музикантів, які випадково опинилися на французький території, вважають своїм обов’язком виступити на культурному фронті. Звісно, ми розуміємо, що ці люди біжать від війни і, можливо, втратили все, тому першочерговим для нас залишається пошук ресурсів.
Наразі ми працюємо з декількома партнерами, які дозволяють використовувати їхні ресурси для програмування подій. Крім того, постійно шукаємо способи зацікавлення спонсорів, оскільки мінімальні культурні проєкти потребують неабияких ресурсів. Виправданою є стратегія залучення партнерств, яка допомагає зробити малими силами великі проекти, а також інтеграція у вже існуюче культурне життя столиці: як-то участь у різних фестиваля або ж реалізація проєктів, які приваблюють за рахунок пошуку спільних рис та смаків, що ми успішно і робимо.
Матеріал підготувала Ілона Солонина
Фото із архіву Вікторії Гуленко
