Війна змінила життя тисяч українських родин. Одні чекають на повернення рідних із фронту, інші – з полону. А хтось, втративши найдорожчих, знаходить у собі сили допомагати іншим. Лілія Лук’янюк – одна з тих жінок, які не змирилися з невідомістю. Вона стала голосом родин полонених, заснувала громадську організацію та продовжує боротьбу за повернення захисників додому. У цьому інтерв’ю вона розповідає свою історію – про біль, боротьбу, надію та справжню силу любові.
Пані Ліліє, розкажіть, будь ласка, про себе: ваше повне ім’я, діяльність, досягнення та громадські ініціативи.
Мене звати Лук’янюк Лілія Олегівна, я є президентом громадської організації “Дружини полонених у Тошківці”, яку ми створили разом із іншими дружинами у вересні 2022 року. Після зникнення безвісти мого чоловіка ми об’єдналися з родинами та іншими жінками, які опинилися в такій самій ситуації, щоб разом шукати правду і повернути наших рідних.
Наша діяльність почалася зі звернень до державних органів. Ми писали листи, ходили на прийоми, потім почали відвідувати офіс омбудсмана України. Саме там нам порадили створити громадську організацію, щоб офіційно комунікувати з владою. Так ми почали працювати системно, щоб відстоювати права родин полонених і зниклих безвісти.
Ми одними з перших почали відвідувати Координаційний штаб, працювали з уповноваженим з питань безвісти зниклих Олегом Котенком. Були на мирних акціях на підтримку полонених і безвісти зниклих. Я особисто їздила на 46-ту сесію Ради регіональних і місцевих влад до Ради Європи у Страсбург, відвідувала Женеву, де зверталася до Міжнародного комітету Червоного Хреста з проханням підтвердити статус полонених, отримати доступ до місць їх утримання та допомогти з поверненням тіл загиблих.
Як почалася ваша громадська діяльність, що стало поштовхом до її початку, з якими викликами ви зіткнулися і скільки часу від початку війни ви їй присвячуєте?
Моя громадська діяльність розпочалася з болю і безвиході. У мене була непідтверджена інформація від волонтера з бригади, що мій чоловік потрапив у полон. Казали, що запускали дрон, проводили розвідку, але тіл не знайшли. Водночас його побратими стверджували, що він загинув. Це був шок, і прийняти таку інформацію було надто складно. Ми вірили волонтерам, будь-яким натякам на те, що наші чоловіки живі.
Я почала активно діяти, бо зрозуміла: якщо ми самі не будемо боротися за їх повернення, то цього може не зробити ніхто. Тому ми писали запити, зверталися до всіх можливих державних структур, ходили на прийоми, вимагали відповіді. Нам радили чекати, але ми знали, що часу у нас немає.
Наскільки ця діяльність реально допомагає іншим, які результати ви бачите, чи відчуваєте підтримку суспільства та держави?
Діяльність нашої організації приносить реальні результати. Ми постійно передаємо державним органам інформацію, яку самостійно збираємо. Опитуємо звільнених з полону, показуємо їм фото наших рідних, щоб знайти сліди зниклих військових.
Кожен обмін полоненими – це одночасно і радість, і розпач. Ми бачимо, що наші люди повертаються додому, але розуміємо, що попереду ще багато роботи.
Звісно, серед родин полонених і безвісти зниклих існує думка, що ніхто нічого не робить. Це природна реакція, коли місяцями і роками не отримуєш відповідей. Але робота триває – просто вона дуже закрита. Спочатку інформацію збирають, перевіряють, і лише після цього відбуваються обміни чи повернення тіл. Це довгий процес, і він не завжди публічний.
31 грудня 2024 року я приїхала до Координаційного штабу з питань полонених, щоб подякувати всьому колективу за їхню роботу, підтримку та допомогу у поверненні мого чоловіка і побратимів. Я передала подяку зі словами: “Якщо кажуть, що нічого не робиться, то покажіть їм цю подяку”. Робота триває, і оборонців повертають.
Нам відомо, що ви втратили чоловіка на війні і робили все можливе, щоб повернути його з полону. Як ви справлялися з болем? Що допомогло вам знайти сили жити далі?
Це біль, який неможливо описати словами. Я трималася завдяки підтримці інших дружин, які переживали те саме. Коли одна з нас здавалася, інші допомагали піднятися. Ми підтримували одна одну і працювали разом.
Дуже важливо мати поруч людей, які розуміють твій біль. Ми разом проходили арт-терапію, працювали з психологами, організовували зустрічі, навіть просто гуляли містом.
Ви також розвиваєте бізнес – як вам вдалося поєднувати підприємництво та громадську діяльність, чи стало це для вас способом відновлення і руху вперед?
Бізнес для мене – це не просто робота, це можливість рухатися далі, навіть коли сил немає. Він допомагає триматися на плаву і не дозволяє впасти у відчай.
Наскільки влада допомагає родинам зниклих безвісти військових? Чи отримували ви підтримку від держави?
До 1 лютого 2025 року родини військовослужбовців, які зникли безвісти, отримували близько 120 тисяч гривень на місяць. Проте з 1 лютого набули чинності зміни до закону: тепер виплати становлять лише 50% від місячного грошового забезпечення військовослужбовця, що значно зменшило підтримку родин.
Як ви об’єднуєтеся з жінками, які втратили чоловіків? Які ініціативи ви створюєте чи підтримуєте?
Ми організовуємо заходи, які допомагають жінкам відновлюватися: фотосесії, арт-терапію, зустрічі з психологами, поїздки на природу. Також ми тісно співпрацюємо з міжнародними організаціями, такими як Червоний Хрест.
Що може бути мотивацією для жінок, які втратили чоловіків на фронті?
Головне – знайти в собі сили жити далі. Наші чоловіки хотіли б, щоб ми не здавалися. Підтримка близьких, віра в майбутнє, відчуття, що ти можеш допомогти іншим – усе це дає сили.
Я хочу, щоб кожна жінка, яка втратила чоловіка на війні, знала: вона не одна. Разом ми сильніші, і разом ми зможемо повернути наших рідних додому.
