Миттєві рішення та зацікавленість у проблемах кожного стають невід’ємним, а часом і вирішальним фактором у дієвій допомозі, що здатна змінювати наші життя. Як створювався МШДУ, що об’єднує зовсім різних людей зі спільною метою: зробити всій внесок у спільне щасливе «завтра»? Про власний шлях та виклики роботи Штабу, натхнення й історії людей — в інтерв’ю із координаторкою МШДУ в Словаччині Ольгою Семанчаковою.
Хто ви, пані Ольго?
Я жінка, яка любить троянди, має хорошого чоловіка та двох дітей: дорослих сина й доньку. Я — Ольга, яка народилася на Ужгородщині, що на Закарпатті, у чудовому куточку під назвою Кам’яниця. Я медійна людина, люблю спільноту, і практично завжди оточена близькими за переконанням людьми. Співачка, культурний діяч та просто творча людина, інколи аж занадто натхненна. Я — інтеграторка, котра зводить мости дружби та співпраці.
Чим ви займалися до повномасштабного вторгнення?
До цієї величезної трагедії я працювала в досить відмінних галузях. За фахом я історик та викладач історії. Дослідницька та аналітична робота в цій галузі мені дуже близька, залюбки нею займаюся. Переїзд до Словаччини спонукав до глибокого занурення в бізнес-діяльність та новий едукаційний процес у цій сфері.
Зараз я викладаю систему інвестиції дорослим та є сертифікованим спеціалістом в області інвестицій у коштовне каміння й метали. Іншою, не менш важливою діяльністю, що займає велику частину мого часу, є робота інтеграційного характеру: налаштування співпраці між громадським та урядовим сектором України й Словаччини.
Чому ви вирішили очолювати Міжнародний штаб допомоги Українцям у Словаччині?
Поставила собі тільки одне запитання: хто, якщо не я? Досконало володіючи українською та словацькою, знаючи законодавство обох країн і те, у якому вигляді має бути співпраця між самими державами, я чітко розуміла, що і як саме повинна робити в цей занадто складний час.
Як виглядає звичайний день у Штабі?
Він починається із зустрічей та індивідуального прийому людей. Не ставлячи перед собою надскладних завдань, ми намагаємося вирішити найпріоритетніші та найактуальніші питання кожної сім”ї. Разом із великим колективом таких самих волонтерів у цій справі, як і я, робимо все можливе для забезпечення потреб кожного українця, котрий перебуває тут. Ми знову й знову намагаємося знаходити індивідуальні рішення до проблем кожного, хто до нас звертається.
Найважливішою виявилася потреба у навчанні дітей. У дуже стислий час нам вдалося відкрити нові дошкільні групи з українською та словацькою мовами викладання. Діти шкільного віку (від першого по дев’ятий клас) активно інтегруються в словацькі початкові школи. Також залучаємо нашу молодь до різноманітних гуртків у центрі дозвілля. Словацьку мову дорослі вивчають на мовному курсі, а діти — у своїх школах. Допомагаємо із активним пошуком праці у кооперації з працівниками біржі, котрі теж перебувають у Штабі. Кожен робочий день сповнений співчуття, допомоги та прямої участі в потребах людей.
Ваша улюблена частина роботи в Штабі?
Мене надихає праця з людьми. Налаштування комунікації, створення доброго настрою, позитивної атмосфери — ключове у всій нашій діяльності. Результати бачимо дуже швидко завдяки якісній роботі колективу. До улюбленого належить налаштування співпраці між різними установами та організаціями, це вимагає великої концентрації та знань. Організація дозвілля та зустрічей, де можна обмінятись думками і творчо підійти до складних рішень — це теж надихає. Люблю спілкуватись із дітьми та молоддю: їхній драйв та новітні ідеї додають сили та натхнення.
Історія якої людини, котра звернулася до Штабу, вразила вас найбільше?
Особисто мене дуже тішить результат. Коли я маю багато зробленої роботи без результату, вона вводить мене в неспокійну атмосферу та знижує продуктивність, бо я постійно думаю про невирішене. Коли ж вдається від початку й до кінця щось зробити: надати людині допомогу, вирішити її проблему — то це мене дуже тішить.
Пригадую історію однієї з наших жінок, яка приїхала сюди разом із організованою групою. У перший день, знайомлячись, я бачила в її очах ніби й задоволення перебуванням тут, але водночас і сум. На другий день, коли я прийшла в їхній готель, вона єдина сиділа із зібраними валізами. Я запитала її: ”Яка причина? Може, вам щось не підходить?”. Вона мені відповіла: ”Мені так добре з вами, ви настільки все творчо влаштовуєте, житло хороше, і харчування чудове, але мені хотілося б в Канаду.’’ Її там чекав син. На той момент, коли вона їхала з Харкова, дістатись до Словаччини для неї було непростим завданням. Тому-то й поїздка в Канаду була чимось захмарним. Де Харків, де Словаччина, а де Канада…
Урешті-решт, нам вдалося влаштувати їй зустріч із сином у Канаді протягом двох наступних днів. Це було абсолютно дивовижно! Ми говорили з нею, і я відразу ж перетелефонувала чоловіку, який розвозить людей і працює у нас в Штабі. Він сказав, що буде через годину. Я питаю жінку: ”Ви через годину будете готові їхати в аеропорт?’’. Вона дивиться на мене й не може зрозуміти, чи я серйозно. За годину вона вже сиділа в літаку, а наступного дня надіслала мені свої фото з Канади. Та людина була настільки здивована, збентежена і щаслива, що цей випадок запам’ятався мені найбільше. І це окриляє. Окриляє, що ми можемо багато. Наші мрії матеріальні, та про них треба говорити.
Що вас надихає?
Найбільше мене наснажує не тільки результат кожного започаткованого проекту, але і його перебіг та розвиток. Спілкування з людьми несподівано надихає на нові рішення, а коли бачу реальні результати, бажання допомагати та працювати зростає експоненціально. Мене також надихає, що нас оточують хороші люди, котрі готові допомогти Україні в цей найважчий та найтрагічніший період сучасної історії.
Матеріал підготувала Марта Лешик
Фото з архіву Ольги Семанчакової
