Iнтерв’ю з 27-річною харків’янкою Катериною Лазоренко. У 15 років Катя вперше взяла участь у міжнародній програмі мобільності. Після закінчення школи вчилася на декількох факультетах одночасно, а зараз доволі успішно поширює проєвропейські ідеї у рідному місті. Щоб дізнатися більше про життя Каті, її досвід навчання закордоном, життєві погляди та різні аспекти діяльності, хутчіше доєднайтеся до нашої розмови нижче!
Катерино, Ви декілька разів мали змогу вчитися за кордоном. Розкажіть про цей досвід?
Чудовий був час! Усе почалося, коли мені було 15 років. Тоді я навчалась у Харківському університетському ліцеї. Одного дня до мене підійшла вчителька німецької мови та, оскільки я знала мову краще за всіх моїх однокласників, запропонувала мені взяти участь у міжнародній програмі мобільності «Schulen: Partner der Zukunft» (Школи: партнери майбутнього). Звісно ж, я погодилася.
Це був просто неймовірний місяць: понад 60 підлітків зі всього світу в одному кампусі разом вивчають німецьку мову та культуру, подорожують Німеччиною, спілкуються з найкращими менторами шкільної освіти в країні. Я мешкала в одній кімнаті з дівчиною родом із Бразилії, яка була постійно зайнята навчанням, аби вступити на медичний факультет удома. Саме через її приклад додому я поверталася вкрай вмотивованою та, приїхавши, вступила одразу ж на два факультети – соціологічний і філологічний. Занурилася на декілька років у навчання настільки, що мала перед собою мету стати аспіранткою.
У той же період я почала активно займатися волонтерською діяльністю і згодом в одній із груп для молоді випадково побачила конкурс на міністерську стипендію «Польський Еразмус для України». Підготовка документів, пошук наукового керівника за моєю темою, співбесіда в Міністерстві освіти і науки України, мить – і я вже докторантка Вроцлавського університету.
Можу точно сказати, що той рік дійсно змінив моє життя. Разом із колегами ми об’їздили майже всю Західну та Центральну Європу, познайомились із неймовірною кількістю фахових молодих людей. На додаток, я вперше у житті робила наукову презентацію англійською мовою.
На що вмотивувала Вас конкретно ця поїздка?
Уже через два дні після повернення до України, я почала роботу над новим проєктом, пов’язаним із залученням жінок до політичної сфери та бізнесу. Наступного року у цій програмі взяло участь так багато людей, що я стала Young European Ambassador in Ukraine – молодим європейським послом в Україні. Це проєкт Європейської комісії, який направлений на залучення активної молоді з країн «Східного партнерства».
Кілька разів я відвідувала брюссельські урядові інституції, брала участь у різних дипломатичних зустрічах. Паралельно з цим, продовжувала писати дисертацію, стала підприємницею й, несподівано для себе, уже в рідному Харкові почала кар’єру політичної піарниці.
Бути представником бренду Європейського Союзу дуже відповідально. Що Ви відчуваєте з цього приводу?
Офіційно я вже не амбасадорка. Згідно з правилами програми, я вже не підходжу за віком. Скоріше можу себе ідентифікувати як молоду професіоналку з проєвропейськими поглядами. Працюю з молоддю, є членкинею декількох громадських організацій. Транслюю ідеї поваги один до одного, недискримінації, толерантності.
Життя після навчання яке? Ким Ви працювали, закінчивши університет?
Працювала журналісткою та менеджеркою з комунікацій у Харківському антикорупційному центрі. Це була справді захоплива подорож довжиною в рік, бо я стала частиною прекрасного, фахового, різнобарвного, але суто чоловічого колективу. Тільки уявіть – дев’ять чоловіків та одна тендітна піарниця. Пам’ятаю, як їздила на різні тренінги до Києва та говорила, що я з цієї організації. Реакція була дуже кумедною та завжди однаковою: «Що, невже у ХАЦі з’явилися дівчата? Господи, як Вам з ними працювати?». Саме тоді я почала глибше замислюватися над гендерною тематикою.
Кілька місяців працювала прессекретаркою очільника Харківської обласної державної адміністрації. Охоронці будівлі запам’ятали мене через незмінний багаторазовий рожевий стаканчик для кави, з яким я бігла на роботу кожного ранку.
А чим Ви займаєтеся зараз? Це пов’язано якимось чином із політикою?
Є таке. На початку моєї «навколополітичної» кар’єри, доля звела мене з колишньою депутаткою місцевої ради, а нині народною депутаткою Марією Мезенцевою, яка є також заступницею голови Євроінтеграційного комітету. Зараз ми працюємо разом, вона мій ментор. Працюємо з мешканцями Шевченківського району Харкова.
Чому саме Шевченківський?
Знаєте, нещодавно ввечері я була в процесі своєї звичної пробіжки та раптом усвідомила наскільки сильно останніми роками моє життя зосереджено у цьому районі. Біжу та бачу – у цьому будинку ми мешкаємо разом із чоловіком; он – кав’ярня, місце нашого першого побачення; тут – школа; трохи далі – університет; звідси видно художню майстерню, куди мене в дитинстві водив дідусь. Шевченківський – район, де я працюю кожного дня. Я з впевненістю можу сказати, що знаю кожен його куточок. Відверто кажучи, я обожнюю Харків і вважаю себе його справжньою патріоткою. Де б у світі я не була, куди б не їздила, думками я завжди у своєму рідному місті. Впевнена, що так буде завжди.
Якби Ви мали змогу передати людству лише одне повідомлення, що б Ви насамперед сказали?
З кінця минулого року я кардинально передивилася свій спосіб життя, а зокрема споживання. Зрозуміла, що потрібно активно діяти та почала сортувати сміття. На додаток, до супермаркету ходжу тільки з екоторбинками – касири від мене в захваті кожного разу.
Щиро закликаю усіх читачів думати про навколишнє середовище та докладати зусиль, аби зробити наш світ кращим! Для тих, хто хоче глибше зануритись у цю тему, дуже рекомендую прекрасну книгу Беа Джонсон «Дім – нуль відходів». Прочитавши, добре розумієш які саме практичні кроки треба робити прямо зараз, якщо хочеш далі насолоджуватися життям на цій планеті.
