Вона зіграла у десятках гучних кінопроєктів, проте поза знімальним майданчиком уникає фальші та штучного глянцю. Її амплуа на екрані — яскраві, епатажні та характерні героїні, а в житті її найбільша опора — це родина, контакт із природою та внутрішня рівновага.
Українська акторка Катерина Гулякова в ексклюзивному інтерв’ю для Міжнародного журналу Business Woman відверто розповіла про витривалість під час війни, культуру кіновиробництва, професійне вигорання, феномен впізнаваності та вектор розвитку вітчизняного кінематографа.
– Катерино, Ви працюєте в професії, де постійно доводиться проживати різні характери й емоції. А що сьогодні найбільше характеризує Вас саму — як жінку та особистість?
— Сьогодні головна характеристика для кожного з нас — це витривалість, а ключове завдання — вистояти й зберегти себе. Для мене як для жінки та мами безумовний пріоритет — це діти та родина. Менша дитина потребує особливого захисту, турботи та мого стабільного ресурсу. Ми гостро відчули крихкість часу: ніхто не знає, скільки нам відведено, тому кожну вільну хвилину прагнеш розділити з батьками, близькими, подарувати їм тепло.
Бути здоровою, цілісною для своєї дитини — це велика відповідальність. Зізнаюся відверто: я трималася чотири роки повномасштабного вторгнення, але зараз психоемоційно буває надзвичайно важко. Проте місія жінки полягає в тому, щоб, попри внутрішні шторми та страхи, опановувати себе й вибудовувати навколо простір спокою. Бути безумовною опорою для тих, кого любиш.
Ще одна риса — це вміння зміщувати фокус уваги на світло й позитив. Мене буквально лікує природа. Зараз я здебільшого живу за містом, під Києвом. Тут панує тиша. Мій Instagram перетворився на хроніку природної краси: вода, ліс, небо, зірки. Я свідомо не хочу тиражувати біль, якого й так забагато, або виставляти штучний глянець. Натомість ділюся тим, що доступно кожному: можливістю вийти в ліс, подихати, зупинити мить і відновити внутрішній ресурс.
–Акторська професія часто пов’язана з невизначеністю: очікуванням ролей, кастингами, відмовами. Як Ви навчилися не сприймати професійні невдачі особисто й продовжувати рухатися далі?
— До цього неможливо остаточно звикнути, але можна змінити кут зору. У мене є випрацюване правило: отримати сценарій, записати самопроби чи відвідати кастинг, прожити цей момент на всі сто відсотків — і того ж дня вийти й повністю відпустити ситуацію. Проби — це вже маленька прем’єра, твій творчий акт. Ти прожив ейфорію, виконав роботу — забудь і йди далі.
Головне — усвідомлювати: відмова не означає, що ти бездарний чи з тобою щось не так. Кіно — це складний ансамбль, де має зійтися абсолютно все: бачення режисера, продюсерські задачі, типажі партнерів. Чудовий актор може елементарно не монтуватися з іншими виконавцями в кадрі. Коли це розумієш, стає набагато спокійніше.
Звісно, періоди простою, коли зйомок майже немає, морально тиснуть. У нашій професії амплітуда «густо — пусто» трапляється регулярно. Навіть топ-актори можуть мати піврічні чи річні паузи. Раніше з’являлися думки: «Мабуть, це фінал, треба шукати щось інше». Але досвід доводить: щойно ти внутрішньо приймаєш цю паузу, відпускаєш страх і продовжуєш рух, раптово відкриваються нові двері. Все стається тоді, коли має статися.
– Яка роль стала для Вас справді переломною — не лише у кар’єрі, а й у розумінні себе?
— Переломних етапів було кілька. Перший серйозний виклик стався ще на випускному курсі університету. Після кількох крихітних епізодів я потрапила в італійський проєкт «Евеленко» з голлівудською зіркою Малкольмом Макдавеллом. Це міжнародний фільм про прототип Чикатила, який згодом презентували в Каннах. Тоді вітчизняні кастинг-директори боялися затверджувати молоду випускницю на значущі ролі через відсутність досвіду, а іноземні продюсери побачили потенціал і довірилися. Робота з Макдавеллом дала колосальну впевненість: я можу, мене помічають фахівці світового рівня.
Одразу після цього мене затвердили на одну з головних ролей у 160-серійній драмі «Серцю не накажеш», де мого екранного батька грав Анатолій Хостікоєв. Цей серіал побачила аудиторія багатьох країн, він приніс колосальну впізнаваність. Через роки я переглядала окремі серії й дивувалася тій первісній сміливості: там не було штампів, працювала чиста природна органіка та молода амбітність.
Мене часто запрошують на ролі фатальних жінок, характерних розлучниць, жінок-вамп. Я обожнюю ці образи за їхній темперамент, яскравість та енергію. У житті я зовсім інша. Мені часом закидають: «Ти ж акторка, значить, прикидаєшся». Насправді все навпаки: на майданчику я можу офіційно приміряти будь-яку маску та реалізувати темні чи складні грані особистості, завдяки чому в реальному житті залишаюся гранично щирою.
Окремий феномен — це ситком «Віталька». Спершу я не до кінця розуміла цей проєкт, адже на той момент такий формат здавався мені далеким від класичного кіно. Але у 2014 році, на тлі Революції Гідності та початку війни, коли вся індустрія завмерла й ніхто нічого не знімав, надійшла ця пропозиція. Ми зустрілися з Гаріком Бірчею, який виявився прихильником «Серцю не накажеш», щиро поспілкувалися, обговорили важливі для мене моменти й почали працювати. Я навіть подумати не могла, наскільки масштабну роль цей ситком відіграє в моєму житті. Минуло вже багато років, а мене досі впізнають і дорослі, і діти саме за цим образом. Інколи через це буває навіть трішки прикро, бо за моїми плечима близько 80 серйозних робіт у кіно! Проте я щиро ціную цей досвід: Гарік створив проєкт, який підкорив серця величезної аудиторії, і подарував мені чудову команду та друзів.
– Наскільки сьогодні акторці важливо мати власний голос і особистий бренд поза межами екрану? Чи відчуваєте Ви потребу самостійно формувати те, як Вас сприймає аудиторія?
— Нині індустрія перебуває під диктатом цифр: часом акторів обирають не за рівнем таланту чи майстерності, а за кількістю підписників в Instagram чи TikTok. З точки зору продюсерів, які вкладають дефіцитні кошти в час війни, це логічний спосіб мінімізувати ризики та залучити аудиторію. Але популярний блогер і фаховий актор — це принципово різні професії.
Я належу до покоління акторів, які ставали відомими завдяки своїм роботам на екрані, а не завдяки соцмережам. Мій бренд — це мої ролі та репутація. Я не можу і не хочу змушувати себе транслювати побут 24/7. Якщо людина живе виключно для камери смартфона, у мене виникає запитання: а чи залишається в неї справжнє, наповнене щастям життя?
Для мене вихід у соцмережі має бути за покликом душі, а не через примус маркетингу. Зараз я волію транслювати спокій, красу природи, іноді розповідаю про власні акторські курси чи жіночі кола. Мені важливо приваблювати «своїх» людей за глибиною та світоглядом, а не шукати миттєвого хайпу.
– Українська кіноіндустрія переживає складний, але водночас дуже важливий період. Які зміни Ви сьогодні бачите в професії та які перспективи для українських акторів вважаєте найважливішими?
— Головна проблема сьогодні — брак фінансування та безпекові ризики. Знімати кіно під загрозою ракетних ударів надзвичайно важко, логістика здорожчала, тому продюсери часто роблять ставку на одні й ті самі перевірені медійні обличчя, аби гарантувати перегляди. Але нашому глядачеві потрібне розмаїття — нові типажі, свіжі сценарії, глибокі історії.
Водночас у нас відкрилося стратегічне вікно можливостей — інтеграція у світовий ринок. Ми відмовилися від будь-якої співпраці з агресором і стали відкритими для Заходу: копродукції з європейськими країнами, спільних проєктів із міжнародними платформами на кшталт Netflix. І тут на перший план виходить знання англійської мови, що розширює кордони для кожного актора.
Подивіться на театральний бум в Україні: зали переповнені, глядач прагне живого мистецтва. Я щиро бажаю такого ж розквіту нашому кіно- та серіальному виробництву. Творчий потенціал наших режисерів, сценаристів і акторів фантастичний — вони винахідливі, талановиті й сміливі. Нам потрібні лише сприятливі умови, фінансовий ресурс та безпека, аби здивувати світ.
– Успішна кар’єра часто вимагає дисципліни, постійного розвитку й уміння казати «ні». Які професійні правила Ви сформували для себе за роки роботи?
— Моє головне правило — максимальна вимогливість до себе, яка транслюється й на оточення. Знімальний процес триває по 12 годин на добу. Після зміни ти мусиш не просто відновитися, а вивчити новий текст, тримати тіло у формі та мати бездоганний вигляд. Це армійська дисципліна, де все життя підпорядковане проєкту.
Знання тексту та сценарного матеріалу навіть не обговорюється — це базова норма. Ти повинен пробудувати лінію свого героя, його внутрішні конфлікти та невидимі нитки взаємин навіть із тими персонажами, взаємодія з якими ледь окреслена. Якщо цього немає, глядач не повірить фальші.
Кіно — це величезний злагоджений мурашник. Тут складно всім: освітлювачам, звукорежисерам, операторам, адміністраторам. Тому на майданчику я завжди поважаю командну роботу. Єдине, що мене може по-справжньому вивести з рівноваги, — це непрофесіоналізм. Коли людина опинилася на проєкті випадково й не розуміє власних задач, ламається весь механізм. У роботі я завжди гранично зібрана, сфокусована й очікую такої ж самовіддачі від колег.
– Якщо уявити себе через п’ять років — якою Ви хочете бачити себе, свою кар’єру та проєкти, у яких будете задіяні?
— Передусім я мрію про спокій і життя у вільній, сильній Україні, де ми назавжди забудемо про жахи війни та зможемо спокійно творити.
Я прагну, щоб за п’ять років наша кіноіндустрія отримала потужне фінансування, щоб знімалося багато якісного контенту, з’явилися сміливі режисери та цікаві драматургічні матеріали. І що особливо важливо — щоб у сценаріях з’явилися повноцінні, глибокі головні ролі для зрілих акторів різного віку, а не лише молодіжні типажі.
У професійному плані я бачу себе затребуваною акторкою, яка живе в Україні, але активно інтегрована в міжнародні — зокрема англомовні — проєкти. Хочеться досягти того рівня свободи, коли ти обираєш не між компромісом і роботою, а серед найкращих, найглибших сценаріїв. Мрію поєднувати масштабне кіно з авторськими театральними антрепризами, проводити трансформаційні ретрити, ділитися досвідом і передавати майстерність молодому поколінню.
А понад усе — я хочу бути просто щасливою, гармонійною жінкою. Мені є що сказати цьому світові, мій творчий потенціал величезний, і я готова відкривати нові грані своєї акторської природи.
Читайте також: Україна в серці Торонто: Business Woman PRO Canada долучилася до найбільшого українського вуличного фестивалю Північної Америки
Фото: з архіву авторки