Окремий контрольно-пропускний пункт «Київ» Державної прикордонної служби України
«Неймовірна» – це про жінок сьогодні. Про жінок, які є рушійною силою. Жінка – це не лише дружина, мама… Це військова, волонтерка, медикиня, вчителька…
Фотопроєкт покликаний показати – слабкість і силу, страх і мужність, хвилювання і цілеспрямованість. Вона захищає, вона чекає, вона кохає, вона оберігає, вона допомагає. Вона – це українська жінка.
10 прикордонниць – десять історій життя. Про службу, повномасштабне вторгнення, великі мрії та Велику Перемогу у фотопроєкті.
Оксана Каніщева, 39 років, заступниця начальника відділу організації прикордонного контролю Окремого контрольно-пропускного пункту «Київ»
«Я виросла в сім’ї військового. Змалечку нас привчали до порядку й дисципліни і, звичайно, виховували в найкращих прикордонних традиціях. Коли прийшов час визначатися з напрямком роботи у своєму житті, я без вагань обрала Державну прикордонну службу України».
Вже понад 17 років Оксана на рівні з чоловіками виконує завдання з охорони кордону. Проходила службу в столичних аеропортах. У 2016 році жінка несла службу на ділянці Луганського прикордонного загону. А згодом знову Київщина.
Ніч 24 лютого змінила життя Оксани на «до» і «після». Залишивши 5-річного сина з батьками вона прибула до місця дислокації військовослужбовців. Обстріли на Київщині та динамічна обстановка загартували Оксану ще більше. Вона розуміла, що ворог близько і це вимагало від прикордонниці скоординованих та чітких дій.
З 24 лютого й по сьогодні жінка продовжує виконувати завдання з оборони України. На групу, яку очолювала Оксана, покладались бойові завдання на пункті спостереження. Так тривало більше трьох місяців. Коли Сили оборони України стабілізували обстановку на Київщині Оксана повернулась до виконання своїх прямих обов’язків.
Найважчою для жінки у цій війні є розлука з сином.
Наталія Бондаренко, 60 років, медична сестра медичного пункту Окремого контрольно-пропускного пункту «Київ»
«Я не могла не залишитись, бо, крім військової присяги, я складала клятву лікаря».
Наталія майже 30 років свого життя присвятила службі в армії та медицині. Донедавна жінка очолювала медичний пункт військової частини. У званні підполковниці вона завершила службу, але не залишила військову частину. Зараз продовжує працювати цивільною у медпункті.
Разом з чоловіком, полковником Держприкордонслужби виховали доньку, яка пішла стопами батьків. Нині вона у званні «майора» тримає правову оборону у прикордонному відомстві.
Наталія ж разом з чоловіком встигла послужити в Словаччині й Казахстані. Коли сім’я повернулась в Україну, продовжила службу в Центральному клінічному госпіталі Державної прикордонної служби України.
Ранок 24 лютого почався для жінки з вибухів. Не втрачаючи ні хвилини Наталія зібралась і прибула до місця дислокації прикордонників. Медикиня розуміла, що від неї залежатиме збереження життя військових. Майже два місяці Наталія з підпорядкованим їй медичним персоналом невідлучно перебувала з прикордонниками та надавала медичну допомогу тим, хто цього потребував.
Найважчим для жінки зараз є переживання за безпеку та життя онуків і дітей, адже війна триває.
«Життя не перестає дивувати. Я побачила мужність у тих, від кого зовсім не очікувала. Я вражена роботою наших військовослужбовців, їх згуртованістю. Я вдячна своєму колективу, що від 24 лютого й дотепер продовжують працювати в тандемі».
Після Перемоги найбільша мрія Наталії – поїхати разом із онуками в тур Європою.
Олена Степаненко, 29 років, начальниця 2 відділення інспекторів прикордонної служби відділу прикордонної служби «Київ-пасажирський»
«В мене є маленька донечка і я хочу, щоб вона жила у вільній, незалежній Україні. Хочу, щоб вона жила повним життям і не хвилювалася, що в один момент може прийти росія і знищити все. Заради цього я стоятиму до останнього свого подиху».
У 2011 році дівчина вступила до Національної академії Державної прикордонної служби України ім. Б. Хмельницького. Після – проходила службу в автомобільних, залізничних та авіаційних пунктах пропуску.
Значний досвід дозволив Олені зайняти посаду начальниці відділення інспекторів прикордонної служби. У її підпорядкуванні є чоловіки та жінки різного віку. Дівчина зізнається, що виконувати обов’язки на рівні з чоловіками іноді буває важко, але колеги-чоловіки завжди підтримують і допомагають. «Ти просто працюєш на результат, а зараз ще й на Перемогу …».
Ранок 24 лютого для Олени почався зі звуків вибухів. У ту ж хвилину прикордонниця зателефонувала своєму заступнику, уточнила обстановку та прибула на місце служби. У цей день, 24 лютого, ще здійснювала оформлення крайнього міжнародного потяга «Київ-Варшава». Нові обставини, динамічна обстановка поклали на Олену й нові обов’язки. Протягом кількох місяців прикордонниця виконувала організаційні питання та завдання по роботі з персоналом.
Донечка Олени зараз перебуває у бабусі. Як кожній дитині, їй хочеться, щоб її мама була поряд, проте 6-річна Злата розуміє, що мама захищає країну для мільйонів таких самих діток. Щоб підняти мамі настрій, дівчинка малює різні малюнки, найчастіше веселку. Злата мріє, щоб скоро закінчилась війна і життя кожного стало таким ж кольоровим, як веселка на її малюнках.
«Підтримати, зробити акцент на недолік і виправити його», – секрет успішного керування особовим складом від Олени.
Після Пермоги прикордонниця мріє разом з донькою здійснити подорож Україною.
Ольга Бабенчук, 41 рік, начальниця відділу – начальниця зв’язку відділу зв’язку та інформаційних систем Окремого контрольно-пропускного пункту «Київ»
«Я мала можливість звільнитись зі служби після повномасштабного вторгнення, але я складала присягу на вірність українському народові. Для мене це не просто слова».
Прикордонниця Ольга наразі єдина жінка – начальниця зв’язку в Державній прикордонній службі України. 19 років свого життя вона присвятила прикордонному відомству. Разом з чоловіком, військовослужбовцем Збройних Сил України, виховують 14-річного сина.
Свого часу жінка закінчила Харківський політехнічний інститут. Згодом здобула ще одну вищу технічну освіту. За прикладом чоловіка, який на той момент вже закінчив військовий виш, вступила на службу до прикордонної служби України.
Жінка зізнається, що найтяжчим для неї в період війни стали хвилювання за сина, адже 24 лютого його не було на кого залишити і він відправився разом з батьком до його місця служби. Ольга ж після оголошеної команди за 10 хвилин прибула до свого місця несення служби. Пізніше дитину забрали родичі, а сім’я Бабенчуків лишилась на обороні країни.
«Я була вражена тою кількістю людей, які просто безперервно прибували і прибували до нашого підрозділу, щоб стати на захист своєї держави. В той момент я зрозуміла, що Україна нездоланна з такими людьми».
Жінка зізнається, що найтяжчим для неї був дзвінок її підлеглого з відділу прикордонної служби «Гостомель». «Він подзвонив, доповів про виконане завдання, попрощався і на тому зв’язок з ним обірвався». У той час російські окупаційні війська вже захоплювали Гостомель. Після звільнення з полону підлеглий Ольги розповів, що вона була останньою, кому він тоді зателефонував.
Понад два місяці Ольга разом зі своїми підлеглими невідлучно перебували на місцях несення служби. Кредо прикордонниці: «Без паніки. Працюємо».
На запитання, як вдається зберігати тотальний спокій, жінка відповідає: «Я дуже люблю читати. За останніх 15 років прочитала напевно більше 10 тисяч книг. Читання навчило мене зосереджуватись та концентрувати увагу на головному».
До 2014 року сім’я Ольги щороку їздила відпочивати в Крим. Жінка зізнається, що це буде першим, що вона зробить після Перемоги.
Наталія Кобзар, 34 роки, інспектор прикордонної служби 1-ї категорії групи паспортного контролю відділення залу офіційних делегацій відділу прикордонної служби «Бориспіль-2»
«Я продовжую нести службу разом зі своїми колегами, виявляти правопорушників і захищати свою країну».
Прикордонниця Наталія закінчила Дніпровський національний університет залізничного транспорту. Вже у 2017 році жінка призвалась до Держприкордонслужби.
Робота приносила неабияке задоволення, адже Наталія несла службу в найбільшому аеропорту країни – «Борисполі». «Мільйон ситуацій за зміну. Ти постійно в тонусі, чомусь вчишся, вдосконалюєш свої навики», – розповідає прикордонниця. Жінка займалась перевіркою документів громадян, які перетинали державний кордон України.
Після повномасштабного вторгнення росії на територію України Наталія відправилась посилювати західні рубежі, адже перший час кількість людей, які були вимушені тікати від війни, тільки зростала. Майже без відпочинку прикордонниця разом з колегами здійснювали пропуск осіб через державний кордон.
«Я ніколи не забуду ці картини. Без речей, або з мінімальною їх кількістю, з дітьми, люди з обмеженими можливостями… У кожного в очах страх і невідомість», – каже вона. Наталії хотілось допомогти кожному. Нерідко прикордонники перебирали на себе ще й функції психолога, щоб хоч якось заспокоїти людей.
Сім’я чекала на Наталію у безпечному місці.
Зараз прикордонниця продовжує виконувати завдання на Київщині. Виявляє правопорушників, колаборантів та підроблені документи, а найбільше мріє про Перемогу, а також, щоб усі побратими повернулись живими та неушкодженими додому.
Ольга Шаповал, 34 роки, офіцер відділення забезпечення функціонування криміналістичних обліків Головного експертно-криміналістичного центру Держприкордонслужби України
«Я розуміла, що маю триматися, бо на мене дивляться мої діти».
Колись мрійлива дівчина, яка закінчила Хмельницький національний університет за фахом спеціальна педагогіка та практична психологія, навіть подумати не могла, що у її життя увірветься війна, а вона, як військова, буде захищати свою країну.
Час йшов і після закінчення вишу дівчина почала працювати психологом, пізніше вихователем у дитячому садочку. Чоловік військовий, офіцер Держприкордонслужби, надихнув жінку доєднатись до лав прикордонників. У 2016 році Ольга розпочинає службу в аеропорту «Бориспіль». Робота жінку захоплювала, щодня вона здобувала нові знання для себе.
Пізніше був день 24 лютого 2022 року… «Я прокинулась від вибухів. У мене був страх в очах, але я розуміла, що я не можу його показувати, бо на мене дивляться діти». Доньки – 12-річна Анастасія та 8-річна Надія швидко збирали валізу, а Ольга з чоловіком одягали форму.
«Відправивши дітей у безпечне місце, я нарешті заспокоїлась. Я могла з холодним розумом виконувати завдання».
У день повномасштабного вторгнення російських окупантів на територію України Ольга займала посаду начальниці відділення контролю та документального забезпечення ОКПП «Київ». «Ми з колегами робили все, щоб певна інформація не потрапила ворогу в руки».
Найстрашнішим для жінки у цій війни, зізнається, є втрати. «Ще вчора ти з ним чи нею розмовляв, а сьогодні тобі треба усвідомити, що цієї людини більше немає. Це важко…»
Тримати себе в руках Ользі допомагали думки про дітей. «Я чудово розуміла, що для них я – підтримка, опора. Я живу і дихаю ними, а вони мною».
Діти Ольги, до речі, після повномасштабного вторгнення все частіше приміряють військові обладунки і хочуть, як їх мама і тато захищати свою країну.
Після Перемоги Ольга мріє нарешті забрати своїх доньок додому, адже сім’я вже тривалий період в розлуці, а побачитись вдається не часто.
Прикордонниця полюбляє випікати. «У день Перемоги я обов’язково напечу смаколиків і буду пригощати колег, друзів, знайомих й незнайомих людей та радіти».
Катерина Дашкова-Коротіна, 29 років, начальниця другої групи паспортного контролю другого відділення інспекторів прикордонної служби відділу прикордонної служби «Бориспіль-1»
«Я мрію нарешті обійняти чоловіка…»
Катерина родом з Харкова. За прикладом батька поліцейського та старшого брата, який тоді навчався в академії МВС, після закінчення школи дівчина вступила до Національної академії Державної прикордонної служби України ім. Б. Хмельницького та стала першою в родині, хто носить зелений берет.
Ще під час навчання в академії Катерина познайомилась з майбутнім чоловіком, з яким за три роки створили сім’ю.
Молоде офіцерське життя тільки набирало обертів. Катерина розпочала свою службу на ділянці Азово-Чорноморського регіонального управління, згодом перевелась до Донецького прикордонного загону.
«Ранок 24 лютого 2022 року я не забуду ніколи». Подружжя офіцерів тоді піднялись по тривозі. Розпочалось повномасштабне вторгення… «Ми діяли за командою. Пізніше я забрала дитину колеги, вивезла в безпечне місце і мала повертатись назад, проте повертатись вже не було куди…»
Чоловік Катерини залишився обороняти Маріуполь. Після Азовсталі він потрапив у полон.
«Найбільше про що я мрію – це обійняти чоловіка і нарешті воз’єднатися з нашою донькою, яка від початку повномасштабного вторгнення перебуває з моїми батьками».
Психологічно триматися прикордонниці допомагають рідні і думки про доньку, яка з нетерпінням чекає свого татуся і матусю. Їй, у свої 4 роки важко усвідомити, що насправді сталося.
Зараз Катерина виконує завдання на Київщині. Має у підпорядкуванні персонал з яким здійснюють перевірку документів та транспортних засобів.
«Раніше я дуже любила вишивати. Після Перемоги обов’язково поверну це хобі у своє життя і вишию щось світле і затишне, як наша Україна», – каже прикордонниця.
Інна Лисенко, 32 роки, молодший інспектор прикордонної служби 1-ї категорії-начальниця групи документального забезпечення відділу прикордонної служби «Бориспіль-2»
«Я буду захищати свою країну заради свого сина, заради усіх українських діток».
Інна 10 років свого життя присвятила службі в прикордонному відомстві. Маючи в оточенні багато знайомих прикордонників після закінчення вишу за спеціальністю «прикладна лінгвістика» дівчина відправилась до Головного центру підготовки особового складу Державної прикордонної служби України ім. генерал-майора Ігоря Момота. Після закінчення розпочала службу в одному зі столичних аеропортів. «Робота мені дуже подобалась, адже вона пов’язана з людьми. Дні не йшли, а пролітали. Я в прямому сенсі – летіла на службу», – розповідає прикордонниця.
Ранок 24 лютого 2022 року для Інни та її 6-річного сина розпочався з вибухів. «Син спочатку не розумів, що відбувається. Потім почав плакати…»
Інна відвезла сина до батьків, а сама повертається на службу. Деякий час жінка у пунктах пропуску на західному кордоні була на посиленні, адже тоді через великий потік людей на виїзд з України там треба була допомога.
Згодом прикордонниця повернулася на Київщину, де продовжує нести службу. «Синочку було важко зрозуміти, чому він не біля мами. Підтримувати психологічне здоров’я дитини допомагають батьки, рідні…» Зараз син чекає якнайскоріше повернутись до мами. Він усім розповідає, що його мама захисниця України. Вона захищає його і мільйони інших діток.
«Націю з такими сильними та об’єднаними людьми ніколи не зламати. Підтримка цивільного населення військових дуже важлива і ми це відчуваємо та дуже цінуємо», – говорить Інна.
Найтяжчим для прикордонниці у цій війні є втрати… Серед військових, серед цивільного населення. «Коли починаю думати про це, хочеться просто закрити очі і щоб всього цього не було, всі були живі…», – розповідає прикордонниця.
Жінка каже, коли їй зовсім кепсько на душі, вона заспокоює себе грою на фортепіано.
Найбільше Інна мріє про Перемогу і нарешті забрати свого сина до себе. А ще поїхати разом з ним у свій український Крим на море.
Сніжана Усик, 27 років, інспектор прикордонної служби 2-ї категорії-інструкторка кінологічного відділення відділу прикордонної служби «Бориспіль-1»
«Ми з собакою єдиний організм і єдина бойова одиниця нашого підрозділу».
Сніжана ще дитинства дуже любила собак та мріяла стати кінологинею. Проте доля завела її в агрономію. Пропрацювавши більше року там, дівчина зрозуміла – час реалізовувати свою дитячу мрію.
Сніжана зібрала необхідні документи і подалась до Кінологічного навчального центру Державної прикордонної служби України. У цьому році виповнилося чотири роки, як Сніжана проходить службу в прикордонному відомстві. Після того, як дівчина призвалась до лав прикордонників, за нею приєднався і її молодший брат. А вже після повномасштабного вторгнення росії в Україну до Збройних Сил України прибула і молодша сестра Сніжани.
До повномасштабного вторгнення російських агресорів прикордонниця проходила службу в аеропорту «Бориспіль». «Я дуже любила свою роботу. У нас було доволі багато показників з виявлення правопорушників, які перевозили заборонені предмети, серед яких і наркотичні засоби. Я багато читала, проходила курси, вдосконалювала свої знання з кінології», – пригадує прикордонниця.
Ранок 24 лютого для військовослужбовиці розпочався з дзвінка керівника прибути на підрозділ. Вона поспіхом зібралась, взяла собаку і прибула до підрозділу. «Далі була служба… Ми діяли за командами керівника. В той момент не було страшно. Я знала, що мала зробити все, що від мене залежить», – розповідає Сніжана.
Протягом трьох місяців прикордонниця несла службу на західному кордоні України, куди відправилась разом зі своїми колегами. Згодом повернулась на Київщину.
З цього часу на рахунку роботи Сніжани та собаки Джетти більше 10 випадків виявлення наркотичних речовин та психотропів.
Прикордонниця розповідає, що собака дуже тонко відчуває її психологічний стан та стан оточуючих. «Собака, коли відчуває, що хтось у поганому настрої, засмучений, немов би хоче втішити якось. Джетта підходить і просто кладе голову на руки, або приносить палицю, щоб з нею погрались, і у такий спосіб відволіклись самі», – говорить військовослужбовиця.
У вільний від службових обов’язків час дівчина займається легкою атлетикою.
Найбільше Сніжана мріє про Перемогу над ворогом і нарешті повернутися до своєї улюбленої служби в аеропорту.
Юлія Слизька, 42 роки, інспектор прикордонної служби 1-ї категорії – групи контролю другої лінії транспортних засобів відділення контролю другої лінії відділу прикордонної служби «Жуляни»
«Я буду захищати кордони своєї країни до останнього свого подиху».
Прикордонниця Юлія родом з Чернівецької області. Після закінчення економічного вишу з відзнакою три роки працювала за фахом. Проте серце дівчини прагнуло іншого. Вона мала знайомих прикордонників і від них не раз чула захопливі історії про службу. Тому твердо вирішила – будь-що, а має пройти відбір у ДПСУ.
Після завершення навчання в Головному центрі підготовки особового складу Державної прикордонної служби України ім. генерал-майора Ігоря Момота Юлія відправилась на кордон. За 19 років служби жінка проходила службу на ділянках Західного, Північного, Східного регіональних управлінь та в Окремому контрольно-пропускному пункті «Київ».
У 2018 році прикордонниця написала рапорт, щоб відправитись у зону бойових дій. Два з половиною роки військовослужбовиця проходила службу в Донецькому прикордонному загоні. Спочатку здійснювала пропуск осіб через лінію розмежування, згодом заступала старшою зміни в одному з контрольних пунктів в’їзду-виїзду.
«Попри динаміку в обстановці на лінії зіткнення психологічно нам не було важко. У нас був дуже дружній і хороший колектив. Ми всіляко підтримували і допомагали один одному», – згадує прикордонниця.
Пізніше Юлія повернулась до свого рідного столичного аеропорту.
24 лютого прикордонниця мала заступати на зміну. «У мене стояв будильник на 5.30, проте я прокинулась о 4.30. Так, ніби серце щось відчувало. Коли почула перші вибухи неподалік – зателефонувала колезі, якого мала міняти і запитала: «Почалась повномасштабна війна?»
За пів години жінка вже прибула на підрозділ. «А далі була служба, виконання поставлених завдань…» – говорить Юлія.
Через деякий час їй довелось посилювати і західні кордони. Зараз вона на Київщині, здійснює перевірку документів громадян. Коли розпочалось формування «Сталевого кордону», Юлія відразу заповнила анкету. «Я хочу повернути всі наші кордони. Я знаю, що мій 19-річний досвід служби стане у нагоді там. А потім…, не знаю, можливо, знову повернусь до свого улюбленого столичного аеропорту «Жуляни», – розповідає прикордонниця.
Триматися і боротися далі Юлії допомагає віра в Бога та підтримка її рідних і близьких, заради яких вона боронить Україну.
На запитання, що найпершим зробить жінка після Перемоги, відповідає: «Заплачу від щастя».
Автор – Світлана Бурда
Коректор – Людмила Ткаченко
