Українська політична діячка, представниця народу з багатогранною культурою, справжня кримськотатарська жінка Еміне Джапарова вже понад два місяці є першою заступницею Міністра закордонних справ України. Говоримо з пані Еміне про дитинство, формування її особистості, радянські утиски кримських татар і боротьбу за Крим.
Вітаю, пані Еміне! Яким було Ваше дитинство? Яким чином усе разом привело Вас до органів державної влади?
Насправді в дитинстві я ніколи не мріяла стати політиком. З 6 років була переконана, що стану хірургом, як тато. Усі мої дитячі забавки були спрямовані на опанування цієї професії – я читала медичні атласи, які знаходила в батьків, вивчала анатомію, а гра в лікаря та пацієнта була моєю найулюбленішою. Усе змінилося буквально за секунду.
З 10 класу я почала готуватися до вступу, посилено вивчала біологію, хімію та фізику. Одного разу на уроці сіла поруч з однокласником, який, як виявилося, збирався вступати до Київського національного університету імені Тараса Шевченка. У нього був довідник КНУ, де першим, що я побачила, був Інститут міжнародних відносин. І все. У ту мить я збагнула, що хочу вступати саме туди. Пам’ятаю це, як учора. Для мене тоді спрацювала магія дипломатичного світу. Я прийшла додому й ошелешила батьків новиною. Тато спочатку зрадів, що не буду хірургом, а потім, коли дізнався куди саме хочу, сказав: «Ну як ти собі це уявляєш? Ми звичайна сім’я лікарів. А то Київ. Там нікого немає. Там вчаться лише діти міністрів!». Я натомість промовила: «Навіть якщо 5 років туди вступатиму, не заспокоюся, поки не досягну свого». Тоді, з самого початку 11 класу, я спрямувала всі свої академічні зусилля на опанування історії. Я отримала гарні знання в кримській школі з поглибленим вивченням мов. Потім додатково займалася з репетиторами, склала три іспити та вступила. Сам вступ був для мене чимось особливим. Це саме той досвід, який викарбовував мій характер.
Якою була Ваша сімейна рольова модель?
Головним надихачем моїх амбіцій завжди був тато. Мама заробляла гроші, а тато будував кар’єру. Мама стоматолог, тато спочатку працював хірургом, потім пішов адміністративною лінією. З місцевої Керченської лікарні він зробив якісний медичний заклад. Він завжди був дуже сильним менеджером. Нещодавно тато сказав, що раніше мене завжди представляли як Еміне, доньку Айяра, а тепер він – Айяр, батько Еміне.
Для мами найголовнішою завжди була сім’я. Вона хотіла, щоб я була щасливою дружиною. Частину батькових сподівань я також реалізувала. Для нього завжди було гострим питання Криму та кримських татар – бажання стати справжньою частиною суспільства, відчувати себе реально інтегрованими в суспільно-політичне життя громадянами України. Мені здається, що до 2014 року ставлення до нас було трошки іншим, і я дуже рада, що зараз усе трансформується. Моєю місією зокрема є фізично об‘єднувати наші народи.
Чи могли б Ви поділитися з нашими читачами знаковими спогадами з дитинства в Криму?
Є одна історія, яку я б хотіла розповісти – про мою першу екскурсію до Ханського палацу в Бахчисараї. Потрібно зробити маленьку зупинку та розповісти, що цьому передувало. Мої батьки повертались до Криму в 1987-88 роках, вони були десь мого віку зараз, з двома валізами та мною маленькою на руках. Їм було дуже складно. Вони приїхали в Керч, бо їм там хтось обіцяв прописку. За радянських часів без роботи її було отримати неможливо, а роботу – без прописки. Такий парадокс. Декілька років вони не могли влаштуватися на роботу, приходили до лікарні, де їм казали, що дуже потребують молодих спеціалістів, а коли дізнавалися їхню національність, казали, що вже не потрібні. Тато постійно ходив до місцевих органів влади вибивати прописку, а мама продавала овочі та соління, щоб виживати. До того, як вони купили свою маленьку хатинку, їм доводилося винаймати багато квартир. Коли спецслужби дізнавалися, що квартиру винаймають кримські татари, то ходили до власників і примушували їх виганяти.
Так-от, коли ми вперше прийшли на цю екскурсію, російськомовна гідка водила нас усіма кімнатами, показувала архітектуру, інтер’єр. Це тривало близько години. Вийшовши звідти, я своєю мовою спитала в батьків: «А коли буде про кримських татар?» Вони тоді промовчали. Я дуже чекала, що нам нарешті розкажуть історію нашого народу, хто ми такі. Ми були забороненою нацією після депортації, і якщо про нас говорили, то тільки в негативному контексті. У школі теж нічого не розповідали.
Пізніше я вивчала це питання і, дійсно, раніше гіди розповідали про Катерину ІІ, про наче варварський Крим, який «очєловєчєла» та до якого принесла «цивілізацію» Росія. Подібно тому, як зараз намагаються спотворити історію, присвоїти собі заслуги нашої нації, зробити з цього «русский мир», робили й щодо кримських татар ще з XVIII сторіччя, коли Катерина II вперше анексувала Крим. Одразу почали «вичищати» кримськотатарське населення.
Ця історія яскрава з погляду того, що відбувається зараз. Ханський палац там досі є, проте, під приводом ремонту автентичність об‘єкта вже вбили. Це історія буквально кількох років. Саме вона показує, що відбувається в Криму. Кажуть, що там зараз спокій і все прекрасно. Насправді військова база та «русский мир». Народ, який вважає себе корінним і нерозривно пов‘язаний з тією землею, якщо він не готовий демонструвати свою лояльність, шансів на розвиток майже не має. Усі ті політичні в‘язні, обшуки в будинках – це помста та спроба придушити будь-яке інше, несанкціоноване Кремлем бачення.
Пізніше тато мені розповідав, що коли вони переїхали в Бахчисарай, наші чебуреки називали «южнорусскими пирожками». Це яскрава ілюстрація того, як Росія забирає чуже.
Як Ви особисто лобіюєте інтереси Криму?
Увесь цей час мої зусилля здебільшого спрямовані на цю тему. Ми розробили стратегію інформаційної реінтеграції і Криму, і Донбасу. Провели завдяки їй сотні заходів, створили купу різного контенту: і фільми, і ролики, і міжнародні інформаційні кампанії, і форуми, і виставки, і програми, і марафони. Усе для того, аби тема Криму надалі залишалась у національному та міжнародному дискурсі.
Нам також було важливо працювати з жителями окупованих територій. Ми налагоджували цей зв’язок і розвивали питання українського мовлення.
Ми ведемо активну підготовчу роботу із запуску міжнародного майданчика, головною метою якого є винесення питання звільнення Криму на принципово вищий міжнародно-політичний порядок денний.
Цей майданчик називається Кримська платформа, його вже анонсував Президент України у своєму виступі на ювілейному 75-му засіданні Генеральної Асамблеї ООН. Я дуже щаслива, що ця ідея знайшла підтримку.
Платформа – екосистема заходів, яка систематизує те, що вже зроблено й ініціює додаткові інструменти та формати для повернення Криму. При чому йдеться не лише про гуманітарний вимір злодіянь російської окупаційної адміністрації, але й про безпековий вимір, адже мілітаризація Криму й Азовсько-Чорноморського регіону загрожує безпеці великого кола країн. Тут меседж простий – питання мілітаризації та колонізації Криму є ключовою загрозою не лише для України.
Як до України ставляться на міжнародній арені та як нам покращити свій імідж?
Формування позитивного міжнародного іміджу України є одним із пріоритетних завдань Міністерства закордонних справ України. Правильно вибудовані інформаційні потоки, орієнтовані на іноземну аудиторію, допомагають зробити країну більш зрозумілою.
З початком російської агресії проти України у 2014 році та бажанням демократичного світу допомогти нашій державі гостро постала необхідність якісно нового позиціювання України у світі. Ми системно й успішно працюємо для того, щоб відійти від стереотипних уявлень про Україну на міжнародній арені, від стереотипного образу «жертви» до амбітної IT-країни з потужним природним і культурним потенціалом.
Умови ведення бізнесу й інвестиційний клімат; культурна, освітня та туристична привабливість; соціальна сфера; національні символи, репутація лідерів держави та національних еліт у цілому – це і є ефективні показники, від яких залежить імідж України за кордоном.
Активне громадянське суспільство, вільні медіа, відкритість політичної системи, лібералізація умов для ведення бізнесу, туристична привабливість і прогресивна креативна індустрія – та «м’яка сила» України, що здатна протидіяти брехливим картинкам, які малює російська пропаганда.
Демонстрування чіткого й осяжного прогресу в реформуванні держави, зокрема за підтримки західних партнерів і міжнародних організацій; своєчасне інформування світової спільноти, партнерів про всі аспекти гібридної агресії; протидія російській дезінформаційній кампанії, яка спрямована на дискредитацію України за кордоном наразі є вкрай необхідними кроками в напрямку правильного позиціювання України за кордоном.
Але не менш важливим є й той факт, що Україні необхідно формувати репутацію країни та просувати свої інтереси на світових ринках. Саме це ми й поставили собі за мету – розробити стратегію публічної дипломатії МЗС до 2025 року, яка стане «дороговказом» на шляху до формування позитивного іміджу сучасної України у світі.
