Що ми знали про неї? Можливо те, що ця маленька країна на півдні Центральної Європи – такий собі «уламок» колишньої «великої» Югославії. А від деяких бувалих автомандрівників європейськими шляхами чули про те, що Словенія дуже мальовнича і трохи схожа на наші Карпати.
У тому, що насправді Словенію з Україною єднають не тільки краєвиди, а речі набагато сильніші та глибші, кілька тисяч українців нині пересвідчились на власному досвіді. Щоправда у спосіб – аж ніяк не туристичний.
Про втечу від війни, шлях до Словенії і перші про неї враження – у правдивих історіях трьох українців.
Оксана Л., 54 роки, Київ:
«Відтоді, як почалася війна, я забула слово «спокій». А таке звичне слова, як «безпека» стало рівнозначним слову «життя». Ми стали схожими на сполоханих птахів, що хапають своїх пташенят і зриваються у пошуках місця, де їм буде безпечно і затишно.
Як і більшість наших співгромадян, ми «полетіли» на Захід. Хтось потягом, як і ми, пройшовши перед тим пішки, майже три години по незвично тихому і майже порожньому Києву. Хтось виїжджав машинами до кордону, а потім рухався далі автобусами, де були самі жінки і діти. Усі ми були зосереджені, усі були неговірки. Загальна біда згуртувала усіх, зробила усіх більш людяними, поступливими, співчутливими.
Звісно, що в дорозі було важко: і фізично, і морально. Та підтримувало те, що ми їхали не просто світ за очі. Ми знали, що нас чекають у Словенії. Що про нас потурбуються українці, яких тут небагато, але й у них є своя спілка під орудою пані Галини Маловшек.
Її турботу ми відчували іще на відстані, коли тільки їхали до Словенії. Що вже казати, коли ми нарешті зустрілись? Вона знайшла нам чудовий прихисток: великий дім, де є все необхідне. Та найголовніше, що у цьому гостинному домі є прекрасний господар Марко, який робить усе можливе, щоби ми почувалися справді, як вдома. Ми у спокої і безпеці, і це зараз для нас головне».
Даниїл Л. 15 років, Київ:
«Я завжди мріяв мандрувати Україною і світом. Та я ніколи не думав, що початок моїх мандрів розпочнеться разом з війною. Війна – це справжнє лихо. Раніше я бачив її у новинах та фільмах, а зараз, ще вдома в Києві я щодня чув, як моя мама говорила зі своїми друзями з Харкова, які кілька тижнів провели у сховищі під обстрілами.
Заняття в школі припинились. Якось одного дня ми вирішили, що нам з мамою краще поїхати з Києва. Ми пішки дійшли зі свого лівого берега Дніпра на правий, а на залізничному вокзалі сіли у перший потяг, що ішов у західному напрямку.
Вже у Львові ми вирішили їхати далі. Мамині знайомі порадили шукати прихисток у Словенії. Тут теж живуть українці. Нас зустріла голова союзу українців Словенії пані Галина Маловшек, яка відвезла нас до будинку, де ми зараз живемо.З його господарем Марко я одразу знайшов спільну мову, бо я дев’ять років вивчаю англійську мову, яку, як виявилось, в Словенії знають усі.
Мені дуже сподобалось у Словенії. Тут дуже красиво, тихо, а головне – безпечно. Я сподіваюсь, що скоро, може навтіь у квітні чи травні війна закінчиться. Ми переможемо і зможемо повернутись додому».
Інна П., 35 років, Київська область:
«В Україні я жила в передмісті Києва. Звістка про війну застала нас вдома. Це було о п’ятій тридцять ранку, коли ми іще спали. Спочатку однозначно думок про виїзд не було. Я не хотіла залишати свого чоловіка, наш дім: квартиру, яку ми отримали, можна сказати, своїми силами, і тільки-но почали окремо жити від батьків. Це було для нас велике досягнення. І це все залишити було дуже важко.
Рішення виїхати з України далося нам непросто. Та коли вже на це зважились, ми через знайомих зв’язались із товариством українців Словенії, і вони усі разом допомогли нам виїхати і отут оселитися. Тож ми знали, що про наш прихисток потурбуються. Шлях з України був довгими: лише до Тернополя ми добиралися 3 дні. А звідти вже до Чопа, і вже далі – за кордон.
Досі в Словенії я не була, а перше, що мене у ній вразило – це люди. Люди з великим, добрим серцем, які готові допомогти в чому б те не було: чи це дах, чи харчування. Друге – це дуже красива місцевість: мальовничі гори, чисті річки, фантастичні краєвиди»…
Поки в Україні триває війна, нашим домом стала Словенія. Зустріла нас вона, як справжній друг. Ми відчули, що у цій маленькій країні, де усіх її жителів – як в одному нашому Києві – живуть люди з великим і щирим серцем. Допомога держави, звісно, неоціненна але те, що вражає і зворушує найсильніше – це ставлення до нас простих словенців. Їхня відкритість, небайдужість, готовність допомогти і підтримати навіть у найпростіших побутових речах – дає нам можливість не почуватися вигнанцями і чужинцями.
Користуючись нагодою хочемо подякувати усім міжнародним волонтерським організаціям – за підтримку і допомогу в дорозі, панові Марку Ламоту – за гостинність, чуйність і піклування, і особливо – пані Галині Маловшек – очільниці спілки українців Словенії та голові громадського об’єднання «Берегиня» – за добру, теплу, щиру і правдиву щоденну материнську турботу про кожного з нас у ці складні й тривожні для нас часи.
Хвала, Словенія! На многая літа!
Матеріал підготувала Оксана Логачова
Фото з архіву Галини Маловшек
