Як зберігати внутрішню опору, коли навколо постійно змінюється реальність? Чи не перетворилася робота над собою на нескінченний пошук «що зі мною не так»? І що сьогодні насправді означає психологічна зрілість? Про це, а також про стійкість, особисті кордони, виснаження та психологію сучасної жінки поговорили з психологинею Анастасією Заболотною.
Матеріал підготовлено ексклюзивно для Міжнародного глянцю Business Woman. На сторінках видання ділимося глибоким аналізом внутрішніх процесів, фаховими інсайтами та чесним поглядом на те, як залишатися стійкими, не втрачаючи чутливості до себе.
— Ми дедалі краще розуміємо психологію, але чи справді стали краще розуміти себе? Чого нам досі бракує?
— Мені здається, ми стали значно більше знати про психологію, але знати психологію і розуміти себе — не одне й те саме.
Сьогодні люди легко використовують слова «травма», «кордони», «тригер», «прив’язаність», «ресурс». Це добре, бо психологічна грамотність справді зростає. Але іноді виникає парадокс: людина прекрасно може пояснити, чому вона так поводиться, і водночас продовжувати жити за тим самим сценарієм.
Тому, на мою думку, нам сьогодні бракує не стільки інформації про себе, скільки контакту із собою. Здатності не тільки назвати емоцію, а помітити її в моменті; не тільки знати свої потреби, а дозволяти собі відповідно до них діяти; не тільки розуміти власні межі, а витримувати дискомфорт, коли доводиться їх захищати.
Психологічна зрілість для мене — це не ситуація, коли людина може ідеально себе проаналізувати. Це коли вона може помічати, що з нею відбувається, розуміти це достатньою мірою і при цьому залишатися здатною діяти відповідно до власних цінностей.
Сучасні дослідження психологічної гнучкості якраз показують, що важливим фактором психічного благополуччя є не здатність усунути всі неприємні думки та переживання, а здатність залишатися в контакті з реальністю і рухатися до важливого для себе навіть тоді, коли присутній емоційний дискомфорт.
— Чому людина може роками усвідомлювати свою проблему, розуміти її причини — і при цьому нічого не змінювати? Де насправді відбувається зміна?
— Тому що усвідомлення — важлива частина терапії, але не вся терапія.
Є навіть метааналіз психотерапевтичних досліджень, який показує зв’язок між інсайтом і результатами терапії. Тобто розуміти себе справді важливо. Але цей зв’язок помірний, а не абсолютний: самого інсайту недостатньо.
Я часто пояснюю це дуже просто: можна прекрасно розуміти, чому боїшся відмовляти людям, але наступного разу знову сказати «так», коли хотілося сказати «ні».
Справжня зміна починається там, де нове розуміння переходить у новий досвід і нову поведінку.
Людині необхідно не тільки подумати інакше, а спробувати інакше діяти — витримати тривогу, поставити межу, вступити в складну розмову, попросити про допомогу, перестати уникати певних ситуацій. І дуже часто саме тут починається найскладніше.
Бо старі моделі поведінки можуть бути болісними, але вони знайомі й передбачувані. А нові ще не мають досвіду безпеки.
Тому зміна для мене відбувається на перетині трьох речей: усвідомлення, емоційного досвіду і дії.
Іноді люди роками шукають ще одне пояснення своєї поведінки, хоча наступний терапевтичний крок уже не «зрозуміти більше», а зробити щось по-іншому.
— Сьогодні дуже популярна ідея «пропрацювати себе». Чи не перетворюється психологічна робота на нескінченнийпошук того, що в нас «не так»?
— Так, і я бачу в цьому певну небезпеку сучасної популярної психології.
Сам вислів «мені треба себе пропрацювати» іноді вже містить приховану ідею: зі мною щось не так і мене потрібно виправити.
А людина не є нескінченним психологічним проєктом.
У кожного з нас є вразливості, дитячий досвід, страхи, суперечності, неідеальні реакції. Але психологічне здоров’я не означає повну відсутність усіх цих речей.
Психотерапія потрібна не для того, щоб створити людину без тригерів, страху, суму чи внутрішніх конфліктів. Її завдання — допомогти людині бути більш вільною у власних виборах і менше керованою автоматичними реакціями.
Я взагалі більше люблю формулювання не «пропрацювати себе», а краще себе пізнати, навчитися із собою обходитися і розширити кількість можливих реакцій.
Бо інакше можна потрапити в пастку постійного самовдосконалення: знайти одну «проблему», потім іншу, потім третю — і так ніколи й не почати просто жити.
Психологічна робота повинна в якийсь момент повертати людину з кабінету психолога назад у життя, а не робити терапію самим життям.
— Де проходить межа між здоровою саморефлексією та надмірним аналізом себе? Чи можна «застрягнути» у власній психології?
— Так. У психології є важлива різниця між рефлексією і руминацією — повторюваним прокручуванням одних і тих самих думок.
Здорова рефлексія допомагає мені щось зрозуміти і після цього рухатися далі.
Надмірний аналіз виглядає інакше: «Чому я це сказала?», «Що вони про мене подумали?», «А чому я так відреагувала?», «А це моя травма чи захисний механізм?». Людина багато думає, але ясності не стає більше. Навпаки — зростає тривога і зменшується здатність діяти.
Румінація сьогодні розглядається як один із важливих трансдіагностичних процесів, пов’язаних із психологічним дистресом; великі огляди досліджень знаходять її підвищення при широкому спектрі психічних розладів.
Тому я б запропонувала дуже простий критерій.
Після саморефлексії запитайте себе: «Мені стало зрозуміліше, що робити далі, чи я просто зробила ще десять кіл навколо тієї самої думки?»
Якщо аналіз не приводить ані до прийняття, ані до рішення, ані до дії і тільки посилює напруження — можливо, ми вже не досліджуємо себе, а застрягли у власному аналізі.
— Як змінилася психологічна реальність українців за останні роки? Які наслідки ми ще тільки починаємо усвідомлювати?
— Я думаю, найважливіше — не намагатися описати психологічний стан українців тільки словом «травма».
Те, що відбувається з нами, набагато складніше.
Ми живемо не в ситуації, де небезпечна подія відбулася, завершилася і після цього почалося відновлення. Для мільйонів українців стресор продовжується роками: повітряні тривоги, втрати, невизначеність, розлуки з близькими, мобілізація, переміщення, фінансове навантаження, постійні новини про небезпеку.
Водночас дуже важливо не патологізувати всі реакції українців. ВООЗ (Всесвітня організація охорони здоров’я) наголошує: під час війни психологічний дистрес переживає майже кожна людина, але це не означає, що в кожної розвинеться психічний розлад.
Українські дані водночас показують масштаб навантаження. За національним дослідженням ВООЗ 2025 року, понад 70% опитаних повідомляли про симптоми тривоги, депресивні прояви або сильний стрес протягом попереднього року, а професійної допомоги шукала приблизно п’ята частина. ВООЗ у 2026 році оцінює, що проблеми психічного здоров’я тією чи іншою мірою зачіпають близько 10 мільйонів людей в Україні.
Але я думаю, частину наслідків ми побачимо пізніше.
Поки існує небезпека, психіка значною мірою мобілізується навколо функції виживання: треба працювати, виховувати дітей, допомагати близьким, заробляти, волонтерити, приймати рішення.
Іноді емоційна реакція приходить не в момент небезпеки, а тоді, коли нарешті стає безпечніше.
Тому після війни нам знадобиться не тільки робота з наслідками травматичного досвіду. Нам доведеться працювати з виснаженням, відкладеним горюванням, сімейними змінами, поверненням військових у цивільне життя, досвідом дітей, які значну частину дитинства прожили у війні, зміною відчуття безпеки і довіри до світу.
Але паралельно я бачу ще одну важливу річ — надзвичайну адаптивність українців. Стійкість не означає, що нам не болить. Іноді стійкість — це саме здатність продовжувати жити, будувати стосунки, працювати і залишатися людьми попри те, що болить.
— Чи може людина бути психологічно стійкою не тому, що навчилася контролювати свої емоції, а навпаки — тому, що дозволила собі їх проживати?
— Так. І тут я б узагалі змінила слово «контроль» на слово «регуляція».
Регулювати емоцію — не означає заборонити її.
Ми не можемо наказати собі: «зараз я перестану боятися», «сьогодні я не буду сумувати» або «я більше не буду злитися». Ми можемо навчитися помічати емоцію, розуміти, що вона сигналізує, витримувати її інтенсивність і обирати, як діяти.
Це дуже важлива різниця.
Сучасні дослідження емоційної регуляції показують, що хронічне уникнення переживань, придушення емоцій і руминація пов’язані з гіршим психічним здоров’ям, тоді як прийняття, переоцінка та більш гнучке реагування пов’язані з кращими результатами.
Тому стійка людина — це не людина, яка нічого не відчуває.
Особливо в Україні мені здається небезпечно створювати образ «сильної людини», яка ніколи не плаче, не боїться і не втомлюється.
Іноді психологічна сила виглядає зовсім інакше: «мені зараз страшно, і я це визнаю; мені боляче, і я дозволяю собі сумувати; я виснажена і прошу про допомогу».
Стійкість — це не відсутність реакції. Це здатність пройти крізь переживання, не втративши себе.
— Що сьогодні найбільше шкодить психіці сучасної людини: постійна зайнятість, інформаційне перевантаження, культ продуктивності чи необхідність весь час «бути в ресурсі»?
— Я думаю, найбільше шкодить не якийсь один із цих факторів, а спільна ідея, яка їх об’єднує: людина ніби постійно повинна функціонувати на максимумі.
Ми маємо працювати, розвиватися, бути хорошими батьками, займатися спортом, правильно харчуватися, подорожувати, будувати стосунки, читати книжки, ходити на терапію — і бажано при цьому залишатися «в ресурсі».
Але психіка людини так не працює.
У нас є цикли активності й відновлення. Є періоди продуктивності і періоди виснаження. Є втрати, хвороби, кризи, війна.
Особливо дивно вимагати від українців постійної ресурсностізараз.
На мою думку, одна з найтоксичніших сучасних установок — це перетворення нормального людського стану на особисту невдачу.
Я втомилася — значить, неправильно організувала життя.
Мені сумно — треба терміново підняти ресурс.
Я нічого не хочу — треба знайти мотивацію.
І людина замість того, щоб почути власну втому, починає ще й критикувати себе за те, що втомилася.
Я б хотіла, щоб ми повертали собі право бути не тільки продуктивними.
Бо психічне здоров’я — це не здатність весь час бути «в ресурсі». Це здатність помічати власний стан і достатньо гнучко на нього реагувати.
— Чи є речі, які психологія не повинна намагатися «лікувати» — наприклад, сум, втрати, розчарування, самотність? Де закінчується проблема і починається просто життя?
— Для мене це одне з найважливіших питань сучасної психології.
Не кожен біль є патологією.
Якщо людина втратила когось важливого — їй боляче не тому, що її психіка працює неправильно. А тому, що ця людина була для неї важливою.
Якщо закінчилися значущі стосунки — розчаруванняприродне.
Якщо людина самотня — сум може бути нормальною реакцією на незадоволену потребу в близькості.
ВООЗ також підкреслює, що психологічний дистрес у кризових ситуаціях є дуже поширеною людською реакцією і в більшості людей з часом зменшується; психічний розлад розвивається лише в частини людей.
Тому завдання психології не полягає в тому, щоб усунути кожну неприємну емоцію.
Іноді ми не можемо забрати біль — і не повинні.
Але ми можемо допомогти людині не залишитися з ним наодинці, витримати його, інтегрувати цей досвід у власне життя і поступово повернути здатність жити далі.
Для мене межа проходить приблизно там, де переживання настільки довго, інтенсивно або масштабно порушує життя людини, що вона втрачає здатність функціонувати, будувати стосунки, турбуватися про себе чи поступово адаптуватися. Тоді варто говорити про професійну допомогу й оцінювати стан більш детально.
Але сама наявність болю ще не означає розлад.
І, можливо, одна з найбільш людяних функцій психології сьогодні — не тільки допомагати людині змінювати те, що можна змінити, а й навчати жити поруч із тим, що змінити неможливо.
Бо психологічне здоров’я — це не життя без болю.
Це здатність залишатися живою людиною всередині реального життя — з любов’ю, втратами, страхом, радістю, невизначеністю, близькістю і розчаруваннями.
Читайте також: ОВА запускають «єдине вікно» підтримки бізнесу: у регіонах посилюють допомогу підприємствам
Фото: з архіву авторки