+38(050)6630132 businesswoman.if@gmail.com

Оксана Кузів: “Кожен має право на любов”

Оксана Кузів: “Кожен має право на любов”

Оксана Кузів, письменниця. 

Пані Оксано, чи вважаєте Ви письменників двигунами суспільного прогресу,  просвітителями?

Знаєте, я вважаю,  що саме творчі люди є рушіями суспільства, особливо ж це стосується митців слова.  Словом благословляють і проклинають, ним люблять і ним ненавидять, ведуть у бій і присипляють, брешуть і ставлять правду на вівтар. Споконвіків слово – потужна зброя, якої бояться і  якої прагнуть!  А письменники – це саме ті люди, які можуть лікувати словом, торкатися душі  та відновлювати її, піднімати й будити її зсередини.

Наскільки треба плідно працювати, щоб бути почутою?  Що для цього необхідно?
Хочу сказати, що праця доконче потрібна людині, аби стати врешті-решт Людиною із великої літери. Але для письменника, насамперед – це чуття слова, спорідненість з ним, і, зрештою, Божий перст, який і керує тим, чи буде твоє слово почутим і на скільки. Чесно кажучи, я не є трудоголіком у літературі, скоріш за все, навпаки, бо чекаю від його величності Життя підказки  — теми для майбутнього свого твору. А потім усе розвивається надто динамічно, це – як стрімкі пологи, коли ти до кінця й не можеш отямитися, як на світ народилося уже нове життя – нова проза чи вірш. До речі, за основу своїх прозових творів беру тільки реальні події, які мали місце в житті, адже саме там – гола, неприкрита правда. Історії бродять в мені, переферментовуються крізь власну призму і, зрештою, викристалізовуються.   Я — такий собі слідопит: спостерігаю за хмарками, квітами, спілкуюся із людьми, вчуся їх не тільки слухати, але ще і чути, відчувати до найменшого поколювання в грудях. Але це все — нагромадження інформації, серед якої знаходиться те, яке відгукнеться в моєму серці, защемить — і не відпустить, допоки не покладу крапку в останньому реченні, а усе, що ллється тобі з душі, однозначно буде почутим, відчутим, сприйнятим, прожитим читачем.

 Розкажіть про свій творчий доробок, про новий роман  «ЩЕмить» і ту головну проблему, яка порушена в ньому.

У моєму доробку з 2014 року є три прозові книги: «Адамцьо», «Назови мене своєю», «ЩЕмить» та збірка поезій «В закапелках душі». Цікавим є той факт, що «Адамцьо» за два роки був перевиданий п’ять разів, а Вигодський народний театр, який інсценізував цю повість, на Всеукраїнському фестивалі театру в Очакові здобув за виставу «Адамцьо» найвищу нагороду — Гран-Прі. «Назови мене своєю» на Книжковому форумі у 2016 році увійшла у топ-5 найбільш читабельних книг і за три місяці була перевидана вдруге.
До минулорічного форуму Бог благословив мене романом під такою неоднозначною утаємниченою назвою «ЩЕмить», яку цьогоріч львівське видавництво «Апріорі» визнало бестселером.

Мабуть, варто було би сказати, що спершу виникла сама  назва твору, котру й досі кожен трактує по-своєму: «ще мить», тобто хвилина — і щось має відбутися або ж «щемить» як факт чогось болючого, того, що відгукується переживанням душі. Опісля назви у той самий день почула й саму захоплюючу історію…Це був час, коли матеріалів я назбирала багато, проте не писалося. Тоді мені здавалося, що я подібна до порохової вежі, яка  вщерть наповнена порохом, та не може вибухнути. Але…

У той день, як зненацька народилася назва, я зустріла знайомого лікаря, який, можна сказати, підкинув мені «кісточку» для мого роману. Повторю, сюжети беру виключно із життя, а розповідь мене неабияк вразила і надихнула. Це неймовірна історія надчистих стосунків двох закоханих, але це не є звичайна любов, адже героїня роману (начебто здорова дівчина) має неабияку аномалію розвитку. Мова йде про гермафродитизм — генетичне захворювання, про яке не бажають ні говорити, ні бачити, ні чути. Суспільство чомусь й досі не готове виставити тему гермафродитизму на загал, як кричущий факт. Про цей генетичний «глюк» у матінці-природі воліють мовчати, але статистика — вперта штука, яка чітко вказує, що це захворювання зустрічається в 1-го з 2000 осіб!

Коли я писала книжку, то не думала, як  сприйматимуть цю тему читачі. Думка про  критику та несприйняття прийшла тоді, коли твір уже лежав у видавництві готовий-готовісінький до друку. Хоча… хіба може бути будь-яка критика у бік людини, яка сама себе не сприймає, яку не сприймає і саме суспільство?
Маємо чітко розуміти, що такі люди не стояли перед вибором, лише перед фактом — ти не такий, як інші. А факти нині дуже жорстокі й такі, які суспільство відкладає у  скриню під назвою «табу».

Важливо виховувати у собі толерантність, розуміння, повагу до інших людей. Здавалося прості істини, але інколи їх так важко дотримуватися. Ніхто від цього не може уберегти себе чи своїх близьких, бо жодна хвороба не обирає якийсь певний прошарок для свого рабства. На місці головної героїні міг опинитися будь-хто. Треба вчитися бути гуманними людьми.

Маєте якихось ідейних та духовних наставників? Як створюєте свої образи?

      Духовний та ідейний наставник один і незмінний – Бог. Він же Серцезнавець, Він же  — Початок  і Кінець. Він дає при потребі – Він же й забирає. Я завжди кажу, що Бог високо і бачить далеко. Зізнаюся, що ніколи не можу передбачити теми мого наступного твору, навпаки — теми шукають мене.

Дійсно, були моменти, коли я не могла писати прози, але натомість Бог дарував мені поезію.  Розумію, я Його насінинка, яка має час бути посіяною, має час на ріст і врожай, але це все відбувається у певний зазначений лиш Ним час, Він дає, коли бачить у цьому потребу. Я ж спрагло приймаю і пропускаю  крізь серце.  Знаєте, ніхто,  крім  Бога та щирої людини, яка пережила потрясіння в душі, не зможе надихнути на нове звершення. Якщо  говорити про  українську літературу, усе ж, хотіла би вирізнити класиків: О. Кобилянську, В. Стефаника, М. Коцюбинського, О. Довженка. Це взірцева творчість, яка не залишить байдужим.

Звісно, сім‘я для мене є теж немало важливою духовною  віхою та опорою, і я тішуся, що маю творчого чоловіка  — художника Богдана — та сина — Ореста,— котрий продовжує батькову справу — навчається в у  Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури на кафедрі живопису.

Не всіх життя надихає та мотивує. Від чого це залежить?

Мотивація – справа індивідуальна: хтось дивиться на розкішне небо і бачить у ньому лиш провісника зливи, а хтось у калюжі збирає очима зорі. Варто розуміти, що всі абстракції- «натхнення», «сила», «відчуття», « щастя» – залежать тільки від нас. І нема якогось сталого рецепту, який підійшов би  для всіх, як і нема таких правил, під які можна підлаштувати всіх разом і кожного зокрема. Має бути серце, яке любитиме життя, яке любитиме себе, своїх близьких.  А ще надихає сім’я, надихають люди, здавалось би інколи такі сторонні…  Без любові життя сіре і рутинне….

 Що вважаєте найбільшою проблемою сучасності?

Мабуть, брехня і є найбільшою проблемою. Ми кажемо одному, що красиво, обертаємося — і розповідаємо іншому, як усе без смаку.  Хоча “…кожен має свою правду і за правду має…” Так було, так є відколи сотворений цей світ. Лише щирість привертає серце, заворожує, зводить мости…

Потяг до книг — мода чи пошук відповідей? Чи зможе електронна книга повністю замінити паперову?

Із власного досвіду можу сказати, що потяг до книг або є, або ні. Так, звичайно, його можна прищепити, як прищеплюють навесні деревину, але не щоразу це спрацьовує. Якщо змалечку не навчили правильно ставитися до книжки, цінувати її та шукати зерно науки, то у дорослому віці це, тим паче, само по собі не прийде. Зараз соцмережі суттєво крадуть час у самого читача, пропонуючи теми на будь-який вибагливий, чи не дуже, смак. Проте це ніколи не замінить запах фарби, шурхіт склеєних сторінок. Думаю, що ні.

Що Ви би хотіли сказати нашим читачам?

Скажу тезою, якою просякнутий мій роман «ЩЕмить»: «Кожен, хто прийшов у цей світ, має право на Любов!» Отож любіть і будьте любленими, даруйте всеблагу і всеохоплюючу Любов всьому живому, бо як записано у Святому Письмі: «Хто не любив, той Бога не пізнав!»

А людині потрібна людина,

Щоби разом попити чаю

І зігріти замерзлі душі,

І сказати очима – «скучаю».

Щоби навіть удвох помовчати

У студену осінню пору…

Щоби разом у мрію рушати,

Витираючи з неї порох…

Щоб на ранок – стрічати сонце,

А на вечір – збирати зорі…

Бо потрібна людині людина…

Разом легше і в щасті, й в горі.