Сніжана Полянська, засновник та тренер студії hip hop танцю «Імпульс», Національний суддя hip hop international Ukraine, з березня 2014р. – координатор волонтерського руху «Підтримай армію України», член ради волонтерів Міністерства оборони, громадський діяч – ГО «Простір можливостей».
Хіп-хоп команда «Імпульс» – одна з найпотужніших команд України 2009 -2015рр. Ви були у складі першої збірної України на чемпіонаті світу в США серед найкращих 80 команд та представляли там нашу країну чотири роки поспіль.
Так, дійсно, вже через три роки після заснування студії ми отримати пальму першості на всеукраїнських змаганнях. Це було очікувано, адже команда працювала на результат. Насправді, це чи не наймасштабніший та найпрестижніший чемпіонат із високим бюджетом – і ми це усвідомлювали. Було прикро, що тоді, у 2011 році, таку країну як Україна на чемпіонаті не знали. На запитання: «З якої ви країни?» Ми чітко відповідали : «З України». І люди задумувалися. Далі слідувало уточнення: «Ви із Росії?» «Ні, ми з України!» Ось тоді і стало зрозуміло, що за плечима ціла країна – і наше завдання представити її гідно. Через рік всі вже впізнавали наш прапор, з повагою ставились до нашої збірної і знали, що «We are from Ukraine». Тож я вкотре стверджую, що культурна дипломатія має величезний вплив на зовнішню та внутрішню політику. Це інструмент м’якої позитивної сили.
Що необхідно талановитим дітям? Як не зарити їхній талант в землю?
Вірити в них та шукати можливості, фінансувати для досягнення бажаного результату. У складі тодішньої команди було двоє моїх дітей – син і донька. Я, як засновник студії, тренер, мама разом із іншими батьками вихованців вкладали чимало власних коштів у дітей, запрошували кращих тренерів України та закордону. Відданою працею та співпрацею з професіоналами – саме так ми досягнули неймовірних результатів – здійснилися мрії, які на той час здавалися, м’яко кажучи, нереальними! Далеко не всі сім’ї можуть забезпечити своїй дитині можливість розвивати талант. Насправді це ж величезна проблема. Я знаю на сьогодні декілька бізнесменів, які допомагали фронту з 2014 року, а зараз підтримують молоде покоління: хтось фінансує дитячу хокейну команду, хтось розвиває соціальний проект саме для талановитих дітей, хтось допомагає адресно спортсмену чи юному науковцю. Вони продовжують це робити, бо бачать результат! І він дійсно серйозний.
Чим відрізняється ставлення до талановитої молоді за кордоном і в Україні?
Повагою. Найпростіший приклад – безперечне виконання підписаного контракту. Це турбота та повага, як до особистості (не зважаючи на вік чи на сферу діяльності людини) так і повага до праці. Представники культури та спорту – це візитівка країни. У нас розуміння цього, на жаль, набагато нижче, ніж за кордоном. Треба нарешті навчитися пишатися один одним, радіти один за одного, цінувати людський потенціал. Робота з дітьми та молоддю – це системна робота, за яку професіонал має отримувати гідну оплату та умови для власного розвитку.
Як оцінюєте культуру в нашій державі?
Мені складно відповісти – я не знаю, який критерій брати до уваги. Думаю, культура – багатогранна. Для мене вона починається на побутовому рівні. От подумаймо, наскільки ми готові допомогти людині на вулиці? Культура в політиці? Чи є вона у нас? Фінансова культура? Відповідь не змінилася. Кожна людина сама визначає для себе норми поведінки і культури. Щоб це зрозуміти, треба чесно відповісти собі: я сприймаю чужий біль чи ж він байдужий для мене?
Ви разом із командою відомих хореографів і спортсменів у прямому сенсі танцювали із дітьми у прифронтовій зоні. На відеоматеріалах – щасливі очі дітей, непідробні емоції. Розкажіть про Ваші враження. Як зародилася така ідея?
Та атмосфера, яка панує на змаганнях, – насправді дуже потужна сила емоцій, духу, людського спілкування. На Сході війна – там страждають і діти, і дорослі. Вибухи, від яких холоне кров… дітки притискаються від страху до землі, почувши потужні звуки, навіть в абсолютно мирному місті… Танець і спорт – це те, що лікує душу. Хотілось побути з ними, просто віддати частинку своїх позитивних емоцій, показати, що ми разом. У мене є неймовірні друзі, колеги – це «Промінь- ІФ», організація, яка опікується дітьми Донбасу. Неабиякий акцент – на їхніх талантах. Я вдячна, що Дмитро Банах миттєво підтримав мою ідею. Перша поїздка була на територію Волновахи, потім Золоте, Попасна, Сєвєродонецьк. Без Дмитра Банаха, Ольги Лішик (заступник голови ОДА Сєвєродонецьк), Марини Денисенко (ГО «Дух Нації»), Григорія Джали, та, звичайно, військових, ( які із особливим натхненням підтримали проект ) цього не відбулось би взагалі. Тоді долучились мої друзі! Вони у мене просто неймовірні і справжні Люди! Наша команда складалася із найкращих хореографів та тренерів. Це особистості, які відомі в Україні та за її межами – Іван Величко із Чернівців, львів’янин Олександр Прокопович, уродженець Луганська – Володимир Местина. Ми не сподівались на аж такий емоційний прийом. Ми були щасливі, коли бачили усміхнені очі. Найбільш несподівана фраза, яка звучала у кожній школі: «Дякуємо, що ви нас НЕ ЗАБУЛИ…» Я сподівалася почути все, але не це. Розумієте, нас не вистачає їм, вони потребують, щоб ми всі були поруч. Пізніше мені надходили дзвінки з Рівного, Ужгорода, Херсона. По той бік телефона я чула, що навіть в тих районах, де немає війни, є складні ситуації; там теж важливо давати дітям позитив і відчуття єдності.
Ми знали, який буде результат. Але, насправді, він перевищив очікування. Танцювали всі: від найменших – до найстарших. Їм було цікаво, тому що сам стиль хіп- хоп – модний, сучасний. Ми давали те, що їм подобається! Насправді там дуже багато талановитих зірочок! Я познайомилась з неймовірними вчителями, директорами шкіл. Видно, як вони люблять і поважають своїх учнів. Це величезна кількість історій, пов’язаних і переплетених війною та людськими душами, музикою і, не повірите, танцями. Попри обстріли діти приходили в школу чи в танцювальну студію. На вулиці вибухи, а вони танцювали, « нам це допомагало виживати»- неодноразово повторювали вони. Головним питанням дітей було, чи ми повернемося ще. Як же ні? Ми маємо повернутись.
Що би Ви хотіли перейняти із закордонного життя? Що маємо навчитися робити ми, українці, щоб поступово ставати щасливішими?
Не кажу, що за кордоном ідеальний світ, але там люди вміють бути щирими, безпосередніми, дружніми, як і наші.
Закоханим поглядам літніх людей на вулиці чи в ресторані може заздрити молодь. Їхнє спілкування ґрунтується на повазі. В очах видно кохання. Хочу бачити стареньких, які тримаються за руки і прогулюються вечорами. Це енергія добра, яка починається із дрібничок. Це речі, на які не треба грошей, проте треба неабиякої роботи над собою. Але й забезпечення щасливого дитинства чи гідної старості – це також величезна праця.
Хочеться, щоб і бізнес, і держава на всіх рівнях фінансували культурну дипломатію, яка з одного боку, впливає на питання національної безпеки та міжнародного іміджу, а з іншого – відкриває перспективи соціально-культурного та економічного розвитку держави. Країна та її громадяни, які дають можливості розвиватись здоровим успішним дітям та молоді саме сьогодні і саме зараз – насправді будують неймовірно сильну і, я не побоюсь сказати, щасливу країну.
