Наталія Андрощук: “Українці прагнуть позитивних змін”

Наталія Андрощук, тележурналіст, ведуча парламентського телеканалу «Рада». 

Пані Наталіє, що спонукало Вас пов`язати своє життя з журналістикою? Як розпочалась Ваша кар’єра?

На телебачення потрапила випадково, якось ще студенткою взяла участь у розважальній програмі “Програма передач на завтра”. За хвилину потрібно було прочитати в імпровізованому ефірі відповідний текст і, в результаті, я перемогла з великим відривом від свого суперника. Можливо тоді це й стало підказкою чим, зрештою, я хочу займатись. Більше 20 років тому, несподівано для себя, я розпочала свою діяльність на одному з телеканалів України – «НТУ». Починала працювати в новинах, де готувала чергові новинні випуски разом з нинішнім головним редактором «ICTV» Віктором Сорокою, але вже за короткий термін мені вдалось спробувати себе у ролі телеведучої. Наступним кроком став мій рідний телеканал «Рада». Саме тоді, коли потрапила туди, канал знаходився на початковому етапі створення та розбудови, а тому роботи було вдосталь. «Рада» дала мені можливість проявити себе у різноманітних “жанрах” від асистента режисера, кореспондента до ведучої новин, а згодом, ведучої не тільки інформативних, а й аналітичних проектів. Загалом, зростала професійно разом з каналом.

Що такого привабливого у Вашій професії, що Ви досі залишаєтесь їй вірною всі ці роки? Як виглядає типічний робочий день тележурналіста?

Телебачення – це свого роду наркотик. Спробував раз і більше не можеш відмовитись, отримуєш певну насолоду від живого спілкування у студії. При тому, що спілкуватись доводиться на різноманітну тематику: від політики – законодавчих ініціатив, скандалів, заяв та рішень до соціально-економічних та культурно-історичних тем. Та й в студії працюєш з найрізноманітними експертами в усіх галузях. Головне, щоб тобі довіряли з обох боків: і твій спікер і, звісно, твій глядач. Між людьми в студії і на відстані має існувати контакт, на перший погляд, невидимий, але відчутний. Твій гість має говорити, а твій глядач слухати, в цьому і полягає головний принцип довіри. Її в останній час дуже бракує в нашому суспільстві і повернути її простими гаслами неможливо. Пересічні українці, і я в тому числі, очікують реальних змін, аби жити стало легше та краще. Задля цього влада намагається реалізовувати реформи, щоправда, їх результати відчуємо трохи пізніше. Про це відкрито і відверто потрібно розповідати людям, про все те, що сьогодні відбувається в державі. Це і є головним завданням журналістів показати реальну картину буття. Саме цим і приваблює мене журналістика.

Мій типічний робочий день виглядає так: новини, новини, і ще раз новини, і так щодня, зранку до вечора. Пошук тем, цікавих гостей, підготовка до ефіру, згодом самі ефіри і знову все спочатку. Суцільний інформаційний океан, наповнений подіями, людьми, емоціями та враженнями.

Вам доводиться проводити більшість ефірів в режимі онлайн, чи траплялись казуси під час прямого ефіру і як Ви з цим впорались?

Працювати в ефірах виходить по-різному. Все залежить від цікавих гостей, готових до спілкування, актуальних тем та, навіть, твого настрою. Треба посміхатися тоді, коли на душі важко, а з емоціями, на жаль, не завжди виходить впоратись. Іноді їх потрібно приховати, а буває навпаки, їх варто відпустити. В ефірах, і не лише прямих, важлива твоя реакція. Звісно, вона може бути різною, але все залежить від обставин. Був випадок, коли спікерша розплакалась під час прямого ефіру і мені довелось говорити за неї, а потім вона ще й попросила зупинити ефір. В таких ситуаціях потрібно діяти жорстко та швидко, тому, тоді відповіла, що це неможливо і необхідно продовжувати працювати. А одного разу розпочала прямий ефір без мікрофону і по-дитячому була здивована, коли вздовж студії повзком до мене наближався звукорежисер. Колись так без мікрофону почали працювати і з народним депутатом: я його вітаю у прямому ефірі, а він вимагає мікрофон. Довелось ковдру перетягти на себе, щоб за цей час узгодити технічні питання. Бувало й таке, що назвала депутатів «своїми колегами» замість «моїми співрозмовниками» або коли не могла пригадати прізвище гостей. Загалом, як бачите, різне траплялось, але в цьому і є своєрідний драйв таких моментів, які потім кожного разу згадуєш з посмішкою.

Ви спілкуєтесь з багатьма цікавими українськими особистостями, кого Ви би виділили для себе і чому?

Мені доводилось спілкуватись з багатьма великими українцями, які творять заради України, зберігають та відтворюють наші традиції, а також передають власний досвід наступним поколінням. Маю за честь щоразу спілкуватись з Мирославом Вантухом – героєм України, народним артистом та художнім керівником Національного ансамблю танцю ім. П. Вірського. Завдяки пекельній праці – колектив є візитною карткою України за кордоном. Випадковим та приємним стало знайомство з Богданом Футеєм – американцем українського походження, суддею Федерального суду США та співавтором Конституції України 1996 р. Я рада тому, що разом з одіозною Іриною Фаріон – відомим філологом, доктором філологічних наук, робимо спільну справу. В програмі “Велич особистості” відкриваємо великих українців – відомих і штучно забутих радянською владою на довгі роки. А серед сучасних героїв політиків ціную, насамперед тих, хто робить звичайні справи – покращує наше з вами життя в тилу та на фронті. Це Оксана Корчинська, Дмитро Лубінець, Костянтин Іщейкін, Оксана Юринець та Андрій Рева.

Будучи одним із головних журналістів парламентського телеканалу «Рада», Вам ніколи не спадало на думку відчути себе у ролі народного депутата? Чи плануєте, можливо, в майбутньому розпочати політичну діяльність?

Моє завдання – показати позиції усіх політичних сил, представлених у ВР. Доводиться постійно прискіпливо аналізувати їхні ідеї та позиції. На сьогодні мені не імпонує жодна з них. Свого часу захоплювалась «Свободою», як і більшість з нас, але згодом розчарувалась.

На Вашу думку, яка зараз найактуальніша проблематика української влади та України загалом? Що би Ви змінили в першу чергу?

Україна переживає дефіцит національних лідерів. Можливо, хтось з них тільки визріває. Але зараз всюди відчуваєш суцільне розчарування: приймаємо нові закони, які не працюють, боремось з корупцією, а її менше не стає. Замість реальних дій – обіцянки та популізм. Нам потрібні нові еліти, нові ідеї, нові правила у всьому, а головне – зміна свідомості кожного з нас. Сьогодні майже відсутні відповідальні політики, тому це спровокувало тотальну недовіру населення до влади. Люди хочуть позитивних змін і не важливо, хто саме при владі. Головне, щоб ці політичні сміливці робили добрі справи загалом для людей та для розвитку України.